people
496 rows
This data as json, CSV (advanced)
Suggested facets: category, first_seen, last_seen, date_of_birth (date), date_of_death (date), first_seen (date), last_seen (date), photos_json (array)
| slug ▼ | url | name | name_override | photo | photos_json | category | call_sign | rank | position | unit | place_of_birth | place_of_death | awards | bio | age | dob | dod | date_of_birth | date_of_death | fields_json | raw_html_path | hydrated | first_seen | last_seen |
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
| akhmetshynr | https://irpinmemory.org/p/akhmetshynr/ | Ахметшин Радік Рафікович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Ахметшин-Радік-1.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Ахметшин-Радік-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Ахметшин-Радік-2.jpg"] | civilian | Друг і колега Радіка, Дяченко Сергій Анатолійович, розповідає: «Радік народився в місті Чарджоу в Туркменістані. Закінчив Київський авіаційний інститут. З Радіком ми познайомилися на роботі в автомобільній компанії («Трейд Лайн», «АТЛ»). Разом пропрацювали понад 15 років. Він був світлою людиною, яка завжди була готова прийти на допомогу, товаришем і другом з великої літери. Дуже любив життя і цінував його. До окупації Криму їздив туди відпочивати, любив мотоцикли, захоплювався футболом, дуже любив собак. В нього була домашня улюблениця – вівчарка Аля. Радік чудово грав на гітарі, він, взагалі, був душею компанії. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, Радік разом зі своїм сусідом Юрієм Львовичем, полковником МВС у відставці, опинився на блокпосту в селі Стоянка 2. Імовірно, саме там потрапив у полон. Наше останнє спілкування було 4 березня, ми переписувалися. Остання смс, яка від нього прийшла, була такого змісту: «У нас тут гаряче, тримаємося». І все… У Радіка залишилася дружина Анна і син Роман». | 51 рік | 17.03.1970 | березень 2022 | 1970-03-17 | 2022-03 | /app/storage/irpinmem/pages/a/akhmetshynr.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| alekseevyul | https://irpinmemory.org/p/alekseevyul/ | Алєксєєв Юрій Львович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Алєксєєв Юрій Львович.jpg.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Алєксєєв Юрій Львович.jpg.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Алєксєєв-Юрій-1-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Алєксєєв-Юрій-2-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Алєксєєв-Юрій-3.jpg"] | military | Народився 30 жовтня 1972 р. у м. Буча. 49-річний Юрій Алєксєєв загинув 5 березня 2022 р. Освіта: Бучанська ЗОШ № 4. Після закінчення школи вступив до Новочеркаського вищого командного військового училища зв’язку, але за станом здоров’я внаслідок загострення дуже важкої дитячої травми, отриманої в ДТП (був відкритий перелом нижньої кінцівки, яку лікарі зуміли скласти, подарувавши можливість самостійно ходити), не довчився пів року. Тато все життя працював електромонтажником, мама працювала в торгівлі. Найбільшою мрією Юрія було стати військовим. І він, попри проблеми зі здоров’ям, зумів реалізувати свою мрію. Відслужив у армії, після чого подався на службу в спецпідрозділ ОМОН в Ірпені, який пізніше був перейменований на «Беркут». У 1993 році Юрій вступив до Київського училища внутрішніх справ, закінчив його з відзнакою. Після першого курсу створив родину, одружившись із Аллою Анатоліївною Гаркушиною. У них народилися син Михайло (1994 р. н.) та донька Марія (2008 р. н.). У 1994 році, після закінчення училища, вступив до Академії МВС (заочне відділення), яку також закінчив із відзнакою. Паралельно з навчанням працював у спецпідрозділі міліції «Сокіл», який у 1994 році сформували на базі Управління з боротьби з організованою злочинністю. Після Революції Гідності 2014 року на основі спецпідрозділу поліції «Сокіл», у якому служив Юрій, для вирішення надзвичайних ситуацій, рівень яких є настільки високим і складним, що може перевищити можливості сил оперативного реагування чи оперативно-розшукових підрозділів, був створений Корпус оперативно-раптової дії — КОРД. За період служби почалися ускладнення зі здоров’ям. Після великих навантажень під час служби знову дала про себе знати травма, перенесена в дитинстві. У 2008 році він змушений був погодитись на хірургічне втручання для усунення ускладнень. В Інституті травматології була проведена надскладна операція (пересадка тканин із судинами на кінцівку). Після цього Юрій за станом здоров’я був змушений піти у відставку (вийти на пенсію). Усього Юрій Львович прослужив у «С… | 49 років | 02.06.1972 | березень 2022 | 1972-06-02 | 2022-03 | /app/storage/irpinmem/pages/a/alekseevyul.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| anatskiyka | https://irpinmemory.org/p/anatskiyka/ | Анацький Костянтин Андрійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Анацький Костянтин Андрійович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Анацький Костянтин Андрійович.jpg"] | military | Народився 4 червня 1956 року на Рівненщині в селі Степань. 65-річний Костянтин Анацький загинув 30 березня 2022 року в Михайлівці-Рубежівці. Освіта: середня школа, торговельно-економічний інститут (нині — Державний торговельно-економічний університет у м. Києві). Пройшов службу в армії. Потім розпочав пошук свого місця у великому житті: працював інженером-технологом приготування їжі, провідником поїзда, завідувачем їдальні в аеропорту «Бориспіль», продавцем морозива. Цікавився Костянтин і музикою. На дозвіллі самотужки освоїв гру на фортепіано і гітарі. Гітара була в роки його молодості популярним музичним інструментом, і всі, хто володів грою на ній, були душею будь-якої компанії. Костянтин Андрійович був саме таким — душею компанії, завжди мав багато друзів. Коли сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС, Костянтин Андрійович негайно вирушив туди, завідував їдальнею у Прип’яті та готував обіди для ліквідаторів. Після створення родини подружжя Анацьких осіло в селі Михайлівка-Рубежівка, побудувалися — будинок височів на пагорбі, усе село було як на долоні. Таке розташування будинку зіграло важливу роль під час російсько-української війни в 2022 році. Тут, на Київщині, Костянтин Андрійович знайшов себе в меценатстві, у добрих справах для мистецтва. Наприклад, пам’ятник Петру Конашевичу-Сагайдачному в Києві на Подолі, автором якого є скульптор-монументаліст Борис Крилов, виготовлений і встановлений за підтримки родини Анацьких. (До речі, пам’ятник молодому Тарасу Шевченку, розміщений на центральній площі перед будівлею Ірпінської міської ради, як і скульптура «Спротив» на вулиці Шевченка, 7, створені також Борисом Криловим.) Знайомство Костянтина Андрійовича і Бориса Крилова переросло у творчий союз митців, життєвим кредо яких стало увічнення подій із історії української держави. Так, у Михайлівці-Рубежівці Анацький і Крилов створили пам’ятник трагічним подіям голодомору 1932–33 рр., пам’ятник воїнам АТО. Саме за сприяння добрим справам Костянтин Андрійович у 2011 році був нагороджений медаллю і грамотою православн… | 65 років | 04.06.1956 | 30.03.2022 | 1956-06-04 | 2022-03-30 | /app/storage/irpinmem/pages/a/anatskiyka.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| andriychukvo | https://irpinmemory.org/p/andriychukvo/ | Андрійчук Віктор Олександрович | civilian | 07.09.1963 | ... | 1963-09-07 | /app/storage/irpinmem/pages/a/andriychukvo.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||||
| antonenkoyuv | https://irpinmemory.org/p/antonenkoyuv/ | Антоненко Юрій Володимирович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Антоненко Юрій Володимирович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Антоненко Юрій Володимирович.jpg"] | military | в/ч 0281 | Народився Юрій 8 травня 1992 року у селі Вершино-Кам’янка Кіровоградської області Новоградківського району. Загинув у 31 рік у Мар’їнці на Донеччині від смертельного ураження ворожої зброї. Освіта: середня школа (9 класів) села Вершино-Кам’янка, Кіровоградський будівельний технікум. Працював будівельником. Як згадує його дружина Світлана, із якою Юрій узяв шлюб у вересні 2023 року, він умів і любив усе робити своїми руками: будувати, перебудовувати, прикрашати власне житло. Мешкало подружжя в місті Ірпінь. У лютому 2023 року Юрій отримав повістку з військкомату і був призваний на службу до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади рядовим солдатом. Перший бій і перше поранення отримав у Мар’їнці (Донецька область). Лікувався, після одужання за направленням вирушив до Великої Британії на навчання, після закінчення чого повернувся до своєї військової частини тепер уже на посаду командира 1-го аеромобільного відділення 2-го аеромобільного взводу 4-ї аеромобільної роти. Воював успішно, розповідав, як зумів у ворога «поцупити» БТР і потім застосовувати його в боях на своїх позиціях. Потім було навчання в Польщі й несення служби в лавах розвідників у тій самій найгарячішій точці на Сході країни — Мар’їнці. Тут і сталася трагедія для родини Антоненків: 16 грудня 2023 року в Юрія Володимировича влучив ворожий FPV – дрон. Антоненко Юрій Володимирович похований в Ірпені на Алеї пам’яті захисників України. | 31 рік | 08.05.1992 | 16.12.2023 | 1992-05-08 | 2023-12-16 | /app/storage/irpinmem/pages/a/antonenkoyuv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| antonetso | https://irpinmemory.org/p/antonetso/ | Антонець Олександр | military | 28-а окрема механізована бригада. | Олександр Антонець його серце зупинилося у м. Добропілля Донецької області під час несення військової служби. | 38 років | 24.04.1984 | 12.03.2023 | 1984-04-24 | 2023-03-12 | /app/storage/irpinmem/pages/a/antonetso.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||
| arborav | https://irpinmemory.org/p/arborav/ | АРБОРА ВІТАЛІЙ | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/02/Арбора-Віталій-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/02/Арбора-Віталій-first.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/06/Арбора-Віталій-1.jpg"] | military | Старший сержант | Віталій Арбора помер 28 січня 2025 року після тривалої боротьби з тяжкою хворобою, спричиненою у результаті перенесених травм під час виконання бойових завдань. Захисник народився в місті Старокостянтинів Хмельницької області у родині військовослужбовців. Батько — Октавіан Фрізанович — працював штаб-сержантом (раніше — прапорщик). Мама Віталія — Людмила Станіславівна — як дружина військового жила в гарнізонах у військових містечках разом із чоловіком у Німеччині, Польщі, а затим на території України, була домогосподаркою, виховувала сина. Після того, як голова родини вийшов у відставку, він зайнявся аграрною справою, започаткував приватну фірму, в якій і досі працюють разом із дружиною. Цікаво, що рід Арборів має румунські корені. І на честь представників цього роду навіть назване місто в Румунії та встановлений пам’ятник одному з предків. Предки були також військовими і свого часу прославилися тим, що мужньо захищали Румунію. Сучасні Арбори — Віталій Октавіан із родиною все планували відвідати однойменне місто, звідки вийшли його далекі родичі, та бракувало часу. «Родина в мого чоловіка дуже велика. І там були дуже цікаві люди. Дід Віталія помер у 96 років, тож трохи розповідав про унікальність своїх предків», — зауважує дружина Віталія Арбори Наталія Володимирівна. Дитинство Віталія минуло у змінах країн, шкіл, домівок, мов, культур… Це вплинуло на формування його світогляду, збагатило й наповнило широким діапазоном знань і досвіду. У 18 років юнак повернувся з батьками з Польщі до рідного Старокостянтинова. Вивчився в будівельному технікумі на інженера залізобетонних конструкцій, а затим закінчив школу штаб-сержантів у місті Котовськ Одеської області. Родинні гени військовослужбовців давали про себе знати. Як і колись батько, пішов служити штаб-сержантом (віддав цій справі п’ять років), однак через низьку оплату праці змушений був звільнитися і включитися в родинний бізнес — почав працювати з батьками на землі, займатися фермерством. У 1995 році одружився з Наталією, яку покохав усім серцем. Став батьком для … | 50 років | 31.01.1974 | 28.01.2025 | 1974-01-31 | 2025-01-28 | /app/storage/irpinmem/pages/a/arborav.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| arbuzovs | https://irpinmemory.org/p/arbuzovs/ | АРБУЗОВ Сергій Володимирович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Арбузов-Сергій-first-1.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Арбузов-Сергій-first-1.jpg"] | military | Служив старшим матросом та старшим групи в 35-й окремій бригаді морської піхоти імені контрадмірала Михайла Остроградського. | Загинув Сергій Арбузов 9 березня 2025 р. на Донеччині біля села Новоандріївка Волноваського району на Курахівському напрямку від удару ворожого дрона. Сергій народився в місті Києві, де й прожив усе своє життя. Батьки померли: батько — у 1999 році, а мати — у 2005-му. Навчався в київських школах: №№ 165, 183 та 235. Із дитинства дуже любив рок-музику. Сергій був хорошим спортсменом, постійно отримував грамоти й нагороди за перемоги у спортивній стрільбі та футболі. Дитиною був завжди веселим, дружелюбним, залюбки поєднував заняття спортом із простим дворовим життям. За характером Сергій був трохи запальним, але це не заважало йому мати багато добрих друзів, оточуючі завжди ставилися до нього добре як до надійного товариша. Після закінчення школи Сергій вступив до професійного училища № 19, де отримав кваліфікацію зварювальника. Працював у сфері будівництва. У 2019/2020 роках придбав квартиру в Ірпені. Не був одружений і дітей не мав. Повномасштабна війна застала Сергія у Києві, де він і проживав. Спочатку він владнав деякі робочі моменти, і через деякий час пішов до ТЦК, щоб долучитися до ЗСУ, але отримав відмову, йому сказали, що за потреби зателефонують. Тож він продовжував працювати на будівництві, час від часу допомагаючи зводити блокпости і все, що могло затримати ворога. Інколи доводилося самому пекти хліб, бо на початку війни він просто зник із полиць магазинів, пригощав цим хлібом військових на блокпостах. На початку літа 2023 року Сергій побачив на ринку, що працівники ТЦК виписують чоловікам повістки. Він вирішив підійти до них сам, і попросив видати повістку і йому. Отримавши її, зателефонував брату В’ячеславу, і з радістю повідомив, що він нарешті йде захищати Україну. У червні 2023 року Сергій долучився до лав ЗСУ, проходив службу в 35-й окремій бригаді морської піхоти. Сергій розповідав друзям про жахіття, які довелося йому пережити на першому бойовому завданні, на лівому березі Херсонщини, у селі Кринки: шалена, постійна вогнева «завіса», вибухи, кров поранених побратимів, розірвані тіла воїнів… Ал… | 35 років | 21.05.1989 | 09.03.2025 | 1989-05-21 | 2025-03-09 | /app/storage/irpinmem/pages/a/arbuzovs.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| avdeeveo | https://irpinmemory.org/p/avdeeveo/ | Авдєєв Едуард Олександрович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Авдєєв Едуард Олександрович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Авдєєв Едуард Олександрович.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Авдєєв-Едуард-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Авдєєв-Едуард-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Авдєєв-Едуард-3.jpg"] | military | в/ч А4438 | Народився в місті Брянка, що на Луганщині. 44-річний Едуард Авдєєв загинув під час виконання бойового завдання в селі Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Освіта: після здобуття середньої освіти вступив до Київського Політехнічного Інституту — Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». У 2001 році був призваний на строкову службу, служив у батальйоні Почесної варти окремої Президентської бригади імені Богдана Хмельницького. Після закінчення військової служби Едуард пов’язав своє життя з Києвом. Знайшов себе в ресторанному бізнесі. Працював кухарем, су-шефом, шефом у ресторанах Києва, проводив дитячі кулінарні майстер-класи. Його колеги розповідають: «На Едуарда завжди можна було покластися, і він завжди тримав своє слово. Завжди робив більше, ніж від нього чекали або просили. Він був не просто штатним співробітником, він був другом із великою самовіддачею і завжди міг допомогти необхідною і своєчасною порадою. Роботу свою любив, віддавався їй цілковито. Там, де був Едуард, там завжди був порядок і високі результати». «Він був чоловіком, поряд із яким рідні почували себе в безпеці, був добрим, відповідальним і турботливим, людиною з добрим почуттям гумору і великим серцем», — відгукуються рідні. На початку повномасштабного вторгнення російського агресора на територію України Едуард опинився в окупації в місті Ірпені. Змушений був перебувати цілий місяць, поки не знайшов змогу виїхати. Наступний місяць був волонтером — готував їжу для тероборони і військових. У травні 2022 року ухвалив рішення йти добровольцем до лав Збройних сил України. Ніс службу у складі 2-го взводу 3-ї роти спеціального призначення. Отримав звання сержанта-заступника командира бойової машини, був навідником-оператором у першому відділенні. Його товариші по зброї запам’ятали Едуарда справжнім побратимом, сміливим воїном, турботливим командиром. Восени був направлений у Бахмутський район Донецької області — на той час найгарячішу точку на Сході України. Бій за Кліщіївку 21 г… | 45 років | 29.10.1977 | 21.12.2022 | 1977-10-29 | 2022-12-21 | /app/storage/irpinmem/pages/a/avdeeveo.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| babakmyu | https://irpinmemory.org/p/babakmyu/ | Бабак Микола Юрійович | civilian | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/b/babakmyu.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||||||
| babyukof | https://irpinmemory.org/p/babyukof/ | Бабюк Олексій Філімонович | civilian | Народився 22 квітня 1947 року в селі Скибинці Київської області. 74-річний Олексій Бабюк загинув 27 березня 2022 року. Освіта: закінчив дев’ять класів місцевої школи. А старшу школу відвідував у селі Кашперівці. Опісля вступив до Ірпінського індустріального технікуму. У 1968 році отримав диплом та спеціальність слюсаря, за якою і працював: спочатку на заводі «Ірпіньмаш», потім — на заводі «Прогрес», аж до пенсії. Зі своєю майбутньою дружиною Валентиною познайомився, коли були ще студентами. Одружилися в 1968-му, напередодні Нового року. А в 1969-му в них народився старший син, Віктор. Донька Олексія Бабюка — Юлія Кальмуцька, розповідає, що він був чудовим батьком, хорошою людиною і добрим господарем. Оскільки виріс у селі, любив працювати на землі: вирощував квіти, доглядав городину. Мав й інші захоплення: добре малював олівцем, багато читав. Навіть у підвал, де сидів, коли Ірпінь окупували та обстрілювали рашисти, спустився з книжками в руках… Коли почалося повномасштабне вторгнення, наступного ж дня, 25 лютого, чоловік Юлії — доньки пана Олексія, вивіз на Вінниччину двох дітей та сусідську дівчину. Втім повернутися додому вже не зміг — в’їзд був закритий. На Вінниччині він і вступив до місцевої ТРО. А родина Олексія Філімоновича разом із сусідами облаштувалася в підвалі їхнього багатоквартирного будинку. Усього там перебували 37 осіб. Вони спустилися в підвал 27 лютого, коли снаряд влучив у газогін, під’єднаний до будинку, і мешканці повибігали, небезпідставно хвилюючись, що газ вибухне. Однак тоді чоловіки встигли перекрити подачу газу, хоча на першому поверсі вже виникла пожежа. Доки думали, як її загасити, у двір прилетів ще один снаряд, його осколки поранили трьох людей. Щоправда, на виклик примчали пожежники та швидка: вогонь швидко погасили, поранених забрали до лікарні. Після побаченого в Олексія Бабюка критично підскочив тиск. Донька дуже непокоїлася за свого літнього тата, адже він уже переніс інфаркт. Але тоді обійшлося… Із 15 березня жителі будинку практично не виходили з підвалу. Їжу готували на ман… | 74 роки | 22.04.1947 | 27.03.2022 | 1947-04-22 | 2022-03-27 | /app/storage/irpinmem/pages/b/babyukof.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| babyukvo | https://irpinmemory.org/p/babyukvo/ | Бабюк Віктор Олексійович | civilian | Народився 8 лютого 1969, жив в Ірпені. 53-річний Віктор Бабюк загинув 16.09.2022 року. Освіта: після школи навчався в Київському професійному училищі №16, потім закінчив Ірпінський індустріальний технікум. Набувши технічного фаху, працював на заводах «Ірпіньмаш», «Прогрес». А коли останній припинив діяльність, то влаштувався на роботу в невелике підприємство з виготовлення пінопласту. У вільний час захоплювався музикою: грав на трубі в місцевому духовому оркестрі. Його сім’я, на жаль, розпалася. Вони з дружиною жили окремо. Жінка померла під час окупації передмістя Києва — 8 березня 2022 року. Віктор Олексійович дев’ять днів провів у полоні. Його та інших бранців росіяни утримували на «ЖК Green Yard», де облаштували тюрму і катівню. А затримали чоловіка, коли він із колегами намагався вийти з окупованого міста. Віктор передавав своїй молодшій сестрі Юлії Кальмуцькій інформацію про те, де рухаються ворожі колони, а вона розміщувала ті дані у чат-боті. Та, зрештою, мобільний зв’язок зник. А коли на подвір’я будинку, де мешкав Віктор Бабюк, заїхали російські танки, він вирішив тікати. Разом із двома іншими ірпінцями пересікали ліс, сподіваючись вийти на вільну територію. Та на тому боці їх зустріли рашисти з автоматами. Довго допитували: «Хто вас мінним полем провів?» Віктор відповідав: «Яке мінне поле? Я все життя тут ходжу, цю дорогу добре знаю. Ніхто нас не проводив». Але окупанти продовжували утримувати їх у підвалі й допитувати. Ворожі десантники, які наглядали за полоненими, проявляли незначну лояльність: дозволяли ходити по воду, готувати їжу. А коли їх змінили кадировці, які мали багато «двохсотих», вони почали лютувати, розстрілювати людей. Одного разу затримали батька й сина, у мобільних телефонах котрих побачили знімки своєї техніки, то одразу їх розстріляли, не слухаючи пояснень. Жінок і дітей відокремили в інше приміщення, заявивши: прикриватимуться ними, якщо українські війська підуть у наступ… Зрештою, Віктора Бабюка відпустили. Але стрес через пережите й побачене спровокував тяжку хворобу: в березні … | 53 роки | 08.02.1969 | 16.09.2022 | 1969-02-08 | 2022-09-16 | /app/storage/irpinmem/pages/b/babyukvo.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| baginskayul | https://irpinmemory.org/p/baginskayul/ | Багінська Юлія Леонардівна | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Багінська-Юлія.webp | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Багінська-Юлія.webp"] | civilian | Народилася 3 липня 1939 року в селі Осичне на Житомирщині. 82-річна Юлія Леонардівна Багінська загинула 21 березня 2022 року. Дитячі роки припали на Другу світову, молодість — на важкий повоєнний період. У 80-х роках минулого століття переїхала до Ірпеня. Усе життя працювала, не покладаючи рук. Обидвоє її дітей уже померли: син давно, а донька — кілька років тому, хворіли. Її старість затьмарила війна та зрештою жінку просто вбила. 40-річний онук Юлії Леонардівни Роман Оксьоненко та його рідна сестра — двоє онуків — оце і вся рідня, яка залишалася у старенької. До них двічі-тричі на рік приїжджала бабуся, щоб допомогти по господарству, а головне — поспілкуватися, відчути себе потрібною, зігрітися біля онуків душею, власну молодість, своїх дітей згадати… Коли почалася війна і російські війська окупували Ірпінь, обстріли міста тривали щоденно. Юлія Леонардівна боялася залишатися в квартирі, де не було ні світла, ні газу, ні тепла, сиділа біля під’їзду, чекала, що онук приїде і забере її. Та сталося все надто швидко, мости були підірвані, дороги заблоковані, Роман уже не міг приїхати й відчайдушно кричав у слухавку, бо вона недочувала: «Ба, ідіть в укриття, вас там нагодують, я зв’язався з волонтерами, на вас чекають». А вона, певно не розчувши, знову питала в нього: «Так коли ти за мною приїдеш? Тут дуже стріляють!» Зір мала чудовий, читала без окулярів, проте зі слухом на старість виникли проблеми. Під час однієї з таких розмов міський зв’язок обірвався, а мобільним бабуся не вміла користуватися. Наступного дня Роман безрезультатно намагався додзвонитися в Ірпінь хоч комусь зі знайомих. Він із сім’єю виїхав у іншу область, але далі шукав можливість допомогти рідній людині. Зателефонував своєму дільничному з проханням якось з’ясувати, чи жива бабуся. Той відповів, що в Бучі, Гостомелі та Ірпені немає вже й мобільного зв’язку, там — окупанти, і їхати туди небезпечно. За два тижні, коли зв’язок відновився, Роман почав шукати в інтернеті номери телефонів волонтерів. Одному з них додзвонився, назвав прізвище, адресу ба… | 82 роки | 03.07.1939 | 21.03.2022 | 1939-07-03 | 2022-03-21 | /app/storage/irpinmem/pages/b/baginskayul.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bagirovis | https://irpinmemory.org/p/bagirovis/ | Багіров Ільгар Салехович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Багіров Ільгар Салехович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Багіров Ільгар Салехович.jpg"] | military | Народився 2 травня 1970 року в місті Баку (Азербайджан), у родині військовослужбовців. 43-річний Ільгар Багіров загинув 30 вересня 2014 року між Дебальцевим і Фащівкою (Перевальський район). Освіта: 1992 року закінчив Харківське вище військове авіаційно-інженерне училище. Офіцер 69-го бомбардувального авіаційного полку. Закінчив Академію Збройних сил України — факультет виховної та соціально-психологічної роботи. Служив у Гостомельській бригаді зв’язку. 2002 року звільнився із лав ЗС України, працював на керівних посадах. У березні 2014 року повернувся в армію. Заступник командира роти з виховної роботи, 11-й батальйон територіальної оборони «Київська Русь». Командир блокпосту на трасі, що зв’язує російський Ростов-на-Дону з Дебальцевим. У середині вересня 2014-го під час позиційних боїв із терористами під Дебальцевим стрибнув у танк і поїхав просто на противника. За відгуками вояків, цей відчайдушний маневр дозволив утримати стратегічно важливий блокпост. Блокпост, яким командував Ільгар Багіров, що мав позивний «Балу», і після його смерті продовжують називати «блокпост Балу». 30 вересня 2014-го під час розвідки між Дебальцевим і Фащівкою (Перевальський район) у бою з російськими збройними формуваннями капітан Багіров підірвав себе і терористів гранатою — щоб не потрапити в полон. За іншими даними, під час спроби терористів узяти його в полон, Багіров кинув у них гранату, за що був розстріляний. Тоді ж загинув старшина Олександр Вахнюк. Невідомі, які згодом виявили його тіло, поховали на місці бою. Згодом вдалося знайти місце поховання. Перепохований 27 листопада 2014-го в місті Ірпінь. Залишилися у скорботі мама, дружина і 13-річна донька. За особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (22.1.2015 р., посмертно). 23 грудня 2015 року в Ірпінському економічному коледжі відкрито меморіальну дошку на його честь. 24 квітня 2018 року в київськом… | 44 роки | 14.05.1970 | 30.09.2014 | 1970-05-14 | 2014-09-30 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bagirovis.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| baranchukov | https://irpinmemory.org/p/baranchukov/ | Баранчук Олександр Володимирович | civilian | Народився 5 січня 1971 року. Виріс в Ірпені. Загинув 26 березня 2022 року в Ірпені від смертельного поранення у віці 51 рік. Освіта: навчався в загальноосвітній школі № 3. Учився без особливого ентузіазму, але дитиною був спокійною, посидючою, неконфліктною. Після випуску пішов служити в лавах армії на території країн Балтії, у 1991 році звільнився. Усе життя Олександра Володимировича було повʼязане з автомобілями, які любив і вмів лагодити. Як згадують ірпінці, які добре знають Олександра, — був майстром від Бога — міг відремонтувати не лише автомобілі, а й будь-яку техніку, був чудовим господарем. До нього часто приходили за порадами та по допомогу. Працював в автопарку слюсарем, якийсь час — водієм маршрутки № 292 «Ірпінь-Київ». Останні роки до смерті був самозайнятою особою, знов таки — займався ремонтом автомобілів. Двічі одружений. Дітей не мав. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну і вони щодня обстрілювали житлові квартали Ірпеня, Олександр із дружиною Оксаною перебували в рідному місті, на вулиці Северинівській, що в районі СМУ. 26 березня, коли подружжя вийшло з дому — почався сильний обстріл. Неподалік вибухнув снаряд, й уламки рясно накрили територію. Дружину вибуховою хвилею відкинуло в погріб, а Олександру Баранчуку знесло пів голови… Після трагедії, коли обстріли вщухли, жінка намагалася відтягнути тіло загиблого чоловіка у двір, але сил забракло. Наступного дня Оксану евакуювали з міста сусіди, а тіло Олександра підтягли до паркану. Там воно й залишився, допоки Ірпінь не деокупували українські військові. Тоді тіло було доставлене в Боярський морг. Олександр Володимирович Баранчук похований у Боярці на старому кладовищі. | 51 рік | 05.01.1971 | 26.03.2022 | 1971-01-05 | 2022-03-26 | /app/storage/irpinmem/pages/b/baranchukov.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| baranetsa | https://irpinmemory.org/p/baranetsa/ | Баранець Артур Юрійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Баранець-Артур.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Баранець-Артур.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Баранець-Артур-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Баранець-Артур-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Баранець-Артур-3.jpg"] | military | Проходив службу патрульним поліцейським в Бучанському РУП ГУНП в Київській області. | Мати Артура, Баранець Леся Михайлівна, розповідає про свого сина: «Артур народився в смт Красятичі Поліського району Київської області. З 2005 року проживав у місті Ірпінь. Закінчив Ірпінську середню школу № 2. Змалечку Артур зростав веселим, товариським, розумним хлопчиком, цікавився технікою, машинами, був різносторонньо розвиненим, вважав, що треба вміти все. Займався спортом: волейболом, боротьбою, футболом і просто ходив в спортзал качатися. Після закінчення 9-го класу вступив до Ірпінського коледжу АУБІП та паралельно працював в муніципальній варті м. Ірпінь. Після закінчення коледжу в 2019 році пішов працювати в поліцію. Спочатку його взяли на роботу в Полк поліції особливого призначення. Згодом перевівся до Бучанського відділу поліції №4, де працював патрульним ГШР і мав звання сержант поліції. В нього були звичайні земні мрії: купити новий автомобіль, створити сім’ю. Він був дуже добрим, мав багато друзів, знайомих, намагався всім допомагати. Любив зустрічатися з товаришами, відпочивати на природі. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Артур зі зброєю в руках став на захист своєї країни. Виконував вказівки Штабу оборони Ірпеня, надавав допомогу людям та евакуював їх в безпечне місце. Загалом йому вдалося евакуювати понад 30 осіб. Останній раз ми спілкувалися телефоном 2 березня 2022 року, після чого зв’язок перервався. Вже пізніше, проводячи власне розслідування, ми дізналися, що Артур та його побратими потрапили в полон біля селища Михайлівка-Рубежівка, нарвавшись на ворожу колону. Декілька днів їх возили на танку, потім відвезли в аеропорт в Гостомель, де вони були закатовані, після чого вороги безжально спалили їхні тіла. Про все, що сталося ми дізналися лише в листопаді 2025 року. Весь цей час, з березня 2022 року, Артур значився зниклим безвісти, ми шукали його в полоні. Мій син був щирим, добрим, справедливим, вірним та світлим хлопчиною, він любив життя. Артура вбили в день його народження, в цей день йому виповнилося 22 роки». | 22 роки | 07.03.2000 | 07.03.2022 | 2000-03-07 | 2022-03-07 | /app/storage/irpinmem/pages/b/baranetsa.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| baranivskyii | https://irpinmemory.org/p/baranivskyii/ | Баранівський Ігор Миколайович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Баранівський-Ігор-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Баранівський-Ігор-first.jpg"] | military | Підполковник Національної гвардії України, командир бойової групи (заступник командира групи) 1-ї бойової групи групи | Героїчно загинув під час виконання бойового завдання в районі м. Куп’янськ, Харківська область Ігор Миколайович Баранівський народився 23 серпня 1993 року в селі Комсомольське Козятинського району Вінницької області, у звичайній українській родині з робітничим корінням. В дитинстві Ігор вирізнявся вольовим характером, невідступністю та хоробрістю, був впевненим в тому, чого хоче і намагався досягати своєї мети. Любив фільми про бойові мистецтва з Брюсом Лі, Джекі Чаном та Жан-Клодом Ван Даммом, а також й ті, що базуються на грецькій міфології, що також вплинуло на формування його світогляду. Одним з улюблених став “Гладіатор”. Його позивний “ПРОМЕТЕЙ” пов’язаний саме з інтересом до міфологічних персонажів. За спогадами рідних він любив ігри, в яких проявляв себе, як справжній маленький воїн, робив зброю з підручних матеріалів і відтворював рухи наче веде бій з противником. З ранньої юності Ігор захоплювався футболом, шахами та бігом. Футбол давав йому відчуття адреналіну під час гри, командний дух і можливість проявити свої навички на полі. Грав у збірній команді школи та збірній команді села Махнівка. Кожна партія в шахи була можливістю випробувати свої розумові здібності, та покращити стратегію. Він любив аналізувати ходи суперника, планувати свої дії заздалегідь й знаходити нестандартні рішення. Також приймав участь у спортивних змаганнях з бігу на дистанцію. Улюбленими предметами в школі були: фізкультура, історія України, географія. Закінчив повну загальну середню освіту у 2010 році, завершивши навчання в Комсомольській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів. Одразу після школи визначився з життєвим шляхом — обрав службу Україні. У 2011 році був призваний на строкову службу Козятинським районним військовим комісаріатом. Його прагнення розвиватися привело до рішення продовжити військову кар’єру на професійному рівні. 1 вересня 2012 року Ігор вступив до Національної академії внутрішніх справ України, на факультет внутрішніх військ. За роки навчання зарекомендував себе як відповідальний курсант, дисциплінований,… | 31 рік | 23.08.1993 | 19.05.2025 | 1993-08-23 | 2025-05-19 | /app/storage/irpinmem/pages/b/baranivskyii.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| bardievskan | https://irpinmemory.org/p/bardievskan/ | Бардієвська Ніна | civilian | – | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/b/bardievskan.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||||
| barievr | https://irpinmemory.org/p/barievr/ | Барієв Ріфат Шукурійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Барієв-Ріфат.webp | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Барієв-Ріфат.webp"] | civilian | Народився 20 вересня 1968 року в Самарканді, Узбекистан. 53-річного Ріфата Барієва вбили в місті Ірпінь під час російської окупації Київщини. 25 березня 2022 року він вийшов із дому, що в мікрорайоні СМУ, прямував до магазину «Пчолка». Назад так і не повернувся. Освіта: навчався Ріфат у Києві, у спеціалізованій школі-інтернаті, адже в мами не було свого житла. На вихідні хлопчик приїздив додому. Згодом перебралися в Ірпінь, розмістившись у гуртожитку комбінату «Прогрес». Після школи Ріфат закінчив ПТУ в Коцюбинському, а також продовжив навчання у Бородянці, здобувши спеціальність автослюсаря. Батьки: Барієва Ольга та Барієв Шукурій. Батько займався ремонтом автомобілів. Мама — домашнім господарством і доглядом за дітьми — їх у родині було четверо. Коли Ріфату виповнилося 4 роки — батьки розлучилися і мама з ним та молодшою сестрою Лілією переїхала до України. Власне, то був не просто переїзд, а втеча… Оселились у Ворзелі. Бідували. Мама працювала у Ворзелі в Київському міському будинку дитини ім. М. М. Городецького, там і жили. Згодом перебралися до Ірпеня. Упродовж усього життя Ріфат Барієв працював в Ірпінському ЖЕКу слюсарем-сантехніком та водієм. Був одруженим, став батьком двох дітей — сина Олександра 1993-го і доньки Яни 1997-го року народження. Дружина — Тетяна Барієва, кухар. Ріфат Шукурійович любив природу, рибалку, охоче займався ремонтом різної техніки. Серед друзів був душею компанії, говірким, веселим. Завжди допомагав стареньким, був турботливим і добрим. У день, коли почалася повномасштабна війна — 24 лютого 2022 року — дружина Тетяна поїхала в Київ на роботу, а з Києва її забрали знайомі, і в Ірпінь не повернулася. Ріфат зостався в Ірпені у квартирі з котом, на 5-му поверсі, у районі СМУ. Без діла не сидів. Допомагав людям чим міг, зокрема, вибиратися з міста, охопленого війною. Чому сам не виїхав — на це рідні відповіді не мають. Дружині чоловік казав, що пробує вибратися, проте 2 березня телефонний зв’язок із ним зник. До кінця місяця чоловіка ще бачили біля дому. Родина задіювала волонтерів, шу… | 53 роки | 20.09.1968 | 26.03.2022 | 1968-09-20 | 2022-03-26 | /app/storage/irpinmem/pages/b/barievr.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| baryshpoletso | https://irpinmemory.org/p/baryshpoletso/ | Баришполець Олександр | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/03/Баришполець-Олександр-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/03/Баришполець-Олександр-first.jpg"] | military | солдат взводу БпЛА начальник відділу логістики | Олександр Баришполець героїчно загинув 03 березня 2025 року після важкого поранення, отриманого під час виконання бойового завдання у населеному пункті Гончаровка на Курщині. Народився в селі Мотижин, на той час Макарівського р-ну. Тато — Баришполець Володимир, тривалий час працював електриком. Мати — Баришполець Тетяна — прибиральницею. У 1991 році родина переїхала до столиці України. Саме у Києві Олександр ходив до садочка, затим до школи № 237, а також провів юнацькі роки. Сашко був дуже активною, веселою, позитивною і доброю дитиною. Він цікавився всім, особливо обожнював техніку. Свої перші мотоцикли та машини купував собі сам, починаючи з 13–14-ти років. Із дитинства вчився перемагати і всього досягати самотужки. Мав багато шкільних друзів та знайомих. Дружбу з багатьма проніс через життя. Саме шкільного друга запросив стати в одним із хрещених для сина. Професію обирав, яка б приносила йому не тільки кошти, а й задоволення. Тож закінчив професійно-технічне училище, здобувши фах плиточника-мозаїста, що дуже допомогло йому під час будівництва в місті Ірпені власного дому. Дім, до речі, Олександр теж будував власноруч. Однак так склалося, що по життю працював не плиточником. Перша, як і всі наступні місця роботи були пов’язані з логістикою. Олександр був розумним, швидким, рішучим, упевненим у собі. Усі труднощі й завдання міг подолати і виконати, саме тому дійшов до керівної посади, чим дуже пишався. У 2010 році зустрів Світлану, яка стала йому коханою дружиною. Вони побралися 8 серпня 2014 року. Уже у 2015 році переїхали до Ірпеня, де й будували «Дім Мрії» — так вони називали свій будинок. Олександр посадив сад, за яким особисто доглядав. У 2016 році у подружжя народився син Давид. Сашко його обожнював, проводив із Давидом дуже багато часу і вчив сина рости добрим та справедливим. А ще навчив ловити рибу, збирати гриби та чорницю, робити сальто, кататись на велосипеді, стояти на руках та голові… Саме татко відвів сина на перші його тренування з джиу-джитсу. Закладене дало свої результати. Наразі Давид у с… | 36 років | 19.01.1989 | 03.03.2025 | 1989-01-19 | 2025-03-03 | /app/storage/irpinmem/pages/b/baryshpoletso.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| begenovvo | https://irpinmemory.org/p/begenovvo/ | Бегеньов Володимир Олексійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бегеньов-Володимир.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бегеньов-Володимир.jpg"] | civilian | Народився 8 грудня 1950 року у м. Славськ Калінінградській області (Росія). 71-річний Володимир Олексійович Бегеньов помер орієнтовно 20 березня 2022 року в Ірпені. Освіта: навчався в загальноосвітній школі № 2 в Ірпені, а згодом — у школі-інтернаті в Бучі, у Києві закінчив професійно-технічне училище № 7, здобувши фах токаря. А також закінчив Ірпінський індустріальний технікум за спеціальністю «Обробка металів різанням». Батьки — Олексій і Лідія Бегеньови. Тато пройшов Другу світову війну, а після її завершення працював столяром. Мама — домогосподарка. У Володимира також є сестра Валентина та брат Анатолій. В Ірпінь родина Бегеньових переїхала відразу після завершення Другої світової війни. Володимир Бегеньов усе життя працював у Києві в Інституті матеріалознавства. Більшу частину трудового стажу — як токар 6-го розряду, останні роки — як головний інженер відділу водневого матеріалознавства та вуглецевих наноструктур Інституту проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича НАН України та голова організаційно-масової комісії профспілкового комітету. Із 01.04.1968 р. по 02.01.2014 р. — ВКР, Інститут проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича Національної академії наук України (до 31.12.1993 р. — Інститут проблем матеріалознавства). Із 02.01.2014 р. по 28.02.2018 р. — провідний інженер відділу № 67 Водневого матеріалознавства та вуглецевих наноструктур, Інститут проблем матеріалознавства ім. І. М. Францевича Національної академії наук України. У кінці 1970-х років одружився з Тамарою Миколаївною (Коропець), разом виховували трьох дітей: Олену від першого шлюбу дружини (1974 р. н.), Юлію (1977 р. н.) та Анатолія (1983 р. н.). Однак, проживши разом близько двадцяти років, розлучилися. Онук Антон Казьміренко розповідає: «У мирному житті Володимир Олексійович Бегеньов дуже любив читати, мав величезну домашню бібліотеку. Для нього були характерними, скажімо, такі книжки, як Грушевський «Історія України-Руси», редакція 1905 року, перевидана 1969-го, із особливим правописом; Біблія і Тора; світова класика. Володимир Б… | 71 рік | 08.12.1950 | 20.03.2022 | 1950-12-08 | 2022-03-20 | /app/storage/irpinmem/pages/b/begenovvo.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| berezhniya | https://irpinmemory.org/p/berezhniya/ | Бережний Анатолій Геннадійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бережний-Анатолій.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бережний-Анатолій.jpg"] | civilian | Народився 3 вересня 1995 року в місті Сєвєродонецьк Луганської області. Четвертий із шести дітей, Анатолій ріс у родині вірян. Тато — приватний підприємець, має бізнес, пов’язаний із міжнародними перевезеннями, мама займалася дітьми та хатніми справами. 26-річний Анатолій Бережний загинув 6 березня 2022 року. Освіта: навчався у школі з поглибленим вивченням іноземних мов. Як згадує його молодша сестра Ольга Білоус, був найвідповідальнішим із дітей: сам починав робити уроки, був посидючим, навчання йому подобалося, із задоволенням опановував англійську, німецьку. У дитинстві мав незвичне захоплення — полюбляв пародіювати людей. А ще ходив у музичну школу, грав на саксофоні та кларнеті. У 2013 році Анатолій закінчив школу та вступив на бюджет до Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Обрав факультет інформаційних технологій, бо захоплювався комп’ютерами з дитинства. У 2019-му Толя на «відмінно» закрив магістратуру та влаштувався працювати до Державної податкової служби, де займався комп’ютерними системами. Ще навчаючись в університеті, він познайомився з майбутньою дружиною Діаною. Восени 2020 року подружжя переїхало до Ірпеня. Анатолій та Діана швидко знайшли роботу в Ірпені. Спочатку хлопець влаштувався на деревообробний завод оператором друку, а в травні 2021 року почав співпрацювати системним адміністратором з tech/uklon. 24 лютого велика війна, як і всіх інших, застала Толю з Діаною зненацька. Перший день займалися питаннями, як далі бути з роботою, допомагали знайомій дівчині, яка їхала зі Львова до Луганської області, але через скасування потяга застрягла на вокзалі. Зібрали свою тривожну валізу, але їхати нікуди не збиралися. Подружжя жило на виїзді з Ірпеня. Ранком другого дня підірвали міст біля села Романівка. «Ми бачили цей міст прямо з нашого вікна, і це дуже нас налякало. За нами виїхала машина з Вінниці, але ми все одно не хотіли їхати, шукали, хто б поїхав замість нас. Але врешті-решт чоловік вирішив, що потрібно вивезти мене у безпечне місце», – згадує Діана. Ірпінська… | 28 років | 03.09.1993 | 06.03.2022 | 1993-09-03 | 2022-03-06 | /app/storage/irpinmem/pages/b/berezhniya.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| berezovyam | https://irpinmemory.org/p/berezovyam/ | Березов Ярослав Миколайович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Березов Ярослав Миколайович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Березов Ярослав Миколайович.jpg"] | military | командир стрілецького відділення | в/ч А4247 Народився 4 лютого 1987 року в с. Жовтневе Кагарлицького району Київської обл. 35-річний Ярослав Березов загинув 6 листопада 2022 року біля м. Бахмут Донецької обл. Освіта: навчався в школі в селі Кип’ячка Обухівського району Київської обл. Із 15 років переїхав жити до сестри в Ірпінь. Спершу працював різноробочим, а коли зміг придбати автомобіль, почав «таксувати», завдяки професійності та природній комунікабельності знайшов постійну роботу водія в міжнародній компанії «Зорг Біогаз». Його колеги із захопленням згадують, як Ярославу з легкістю вдавалося порозумітися з іноземними делегаціями, не володіючи їхньою мовою, підняти їм настрій, здобути прихильність, налаштувати на позитивні рішення. Із Наталею познайомився на початку трудової діяльності, і хоча був ще юним, але мав зрілі переконання щодо сімейних цінностей та неабияку наполегливість, вразив дівчину турботою і надійністю, «узяв мене під крилечко, як під купол, і всі питання вирішував, усе життя», — згадує дружина. Відтоді як з’явилася сім’я, згодом — донечки Анна та Аліна, основною метою життя Ярослава було робити щасливими своїх дівчаток. Власноруч побудував будинок у с. Михайлівка-Рубежівка. Мріяв про те, що всі вони, разом із майбутніми родинами доньок, житимуть на цьому обійсті, у мирі і злагоді. Ярослав був дуже працьовитий, із легкістю освоював нові професії, не існувало такого, аби за щось він узявся і не осилив. Мав три пристрасті: автомобілі, собаки та рибальство. Завдяки першій отримав позивний «Бусік», «Бус». Його легендарний Т-5, на якому він вивозив людей, доставляв усе необхідне на блокпости захисникам, і досі береже часточку душі господаря, укладеної в авто, переконані дружина та дочки. Собаки… Перша, омріяна донькою Анею красуня Белла, була подарована татку на день народження, другу Джесіку Ярослав придбав сам, згодом народилась Урса. «Щодо любові до собак, — каже Анна, — то це стосується не тільки наших, він був дуже-дуже добрим і без роздумів летів на допомогу будь-якій живій істоті, що потрапила в біду. А ще тато був надійним… | 35 років | 04.02.1987 | 06.11.2022 | 1987-02-04 | 2022-11-06 | /app/storage/irpinmem/pages/b/berezovyam.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| bernatskiymm | https://irpinmemory.org/p/bernatskiymm/ | Бернацький Микола Миколайович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бернацький Микола Миколайович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бернацький Микола Миколайович.jpg"] | military | Народився 7 лютого 1983 року в Ірпені, у багатодітній родині — був четвертою, наймолодшою дитиною. Та коли в 1986 році сталася аварія на Чорнобильській АЕС, батько, котрий на той час працював у росії, вивіз сім’ю в місто Усинськ (республіка Комі). Звідти додому Микола повернувся в 1999-му. 39-річний Микола Бернацький загинув 4 листопада 2023 року. Освіта: після закінчення середньої школи Микола продовжив навчання в ПТУ № 19 міста Києва, опанував професію зварювальника. Опісля працював автослюсарем на одному з ірпінських підприємств. Зі своєю майбутньою дружиною Іриною був знайомий ще з дитинства, адже на літні канікули приїздив із далекої Комі в Україну. Коли повернувся в Ірпінь назавжди, пара почала тісніше спілкуватися, більше часу проводити разом. А в 2005 році Микола й Ірина одружилися. Для Ірини це другий шлюб, у якому народилося двоє спільних дітей — Микита і Гліб (від першого — син Веніамін). Жили дружно, в любові й достатку, планували майбутнє. Чоловік захоплювався риболовлею, у вільний час їздив із вудками на Київське водосховище. Це ж хобі передалося і його дітям. Був добрим, життєрадісним, товариським. Його любили й поважали не лише рідні, а й колеги, друзі. У той трагічний день, 24 лютого 2022 року, Микола Бернацький рано пішов на роботу — він не вірив, що розпочнеться повномасштабна війна. Але це сталося… Уже вдень, коли по всій Україні гриміли вибухи ворожих снарядів та авіабомб, стало зрозуміло, що ніч буде важкою. Тому чоловік спустився в підвал п’ятиповерхового будинку, в одній із квартир якого мешкала його родина, і підготував там місце для дітей. Дружина ж, відчуваючи, що на їхню землю прийшло велике горе, умовляла його виїхати. Спочатку він відмовлявся покидати рідне місто, та потім усе-таки погодився, і 25 лютого Бернацькі виїхали в село Бабинці до родичів. Пізніше стало відомо, що в їхній будинок прилетів снаряд, пробив стіну в їхній квартирі, два сусідні під’їзди горіли… Та й у Бабинцях спокій тривав недовго: 7 березня туди зайшли кадировці. Вони сновигали дворами, вишукуючи військових, збр… | 40 років | 07.02.1983 | 04.11.2023 | 1983-02-07 | 2023-11-04 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bernatskiymm.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bernatskyio | https://irpinmemory.org/p/bernatskyio/ | Бернацький Олександр Миколайович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Бернацький-Олександр.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Бернацький-Олександр.jpg"] | military | Молодший сержант, командир відділення-екіпажу безпілотних літальних комплексів. В/ч А4784, 32-га бригада ББС. | Загинув, виконуючи бойове завдання неподалік населеного пункту Гришине Покровського району на Донеччині. Народився Олександр у Любові Олексіївни та Миколи Михайловича Бернацьких у селі Михайлівка-Рубежівка на Київщині, де зростав і де закінчив місцеву школу. Мати Олександра багато років займалася домогосподарством. Батько працював слюсарем (нині продовжує роботу в котельні). У родині зростала ще й менша донька — Наталя. Сашко запам’ятався рідним доброю, позитивною дитиною. Хлопчиком любив співати, особливо жартівливі пісні. Хоча не завжди було до жартів. Дитинство Олександра видалося нелегким, підліткові роки припали на сутужні 1990-ті, тож щоб підтримати родину, із 16 років довелося почати працювати. І це була тяжка праця на рівні зі здоровими чоловіками — обробка шкіри на одному з підприємств у Рубежівці. Унаслідок навантажень на ній юнак навіть спину зірвав… На жаль, життя складалося так, що багато працювати мусив не лише під час навчання, а й відразу після закінчення школи. Замість здобувати професійну освіту пішов заробляти на хліб каменярем. Утім, вищою школою стало саме життя — Олександр увесь час підвищував свою майстерність, оволодівав новими процесіями, разом із цим цікавився всім, що могло допомогти професійному зростанню. Тож до своїх професійних успіхів прийшов через постійну практику та щоденну роботу. Так він навчився робити якісні ремонти житлових приміщень, розібрався в електриці і навіть зміг лагодити мопеди та мотоцикли. З останнім багато допомагав друзям, міг навіть власну майстерню відкрити, однак це так і залишилося нереалізованим. Останні роки свого життя працював слюсарем у ТОВ «Ніка-Компані» (із 2007-го до 2025 р.), виготовляв торгівельно-виставкове обладнання, яке затим розміщувалося у великих супермаркетах. «Усі колеги Олександра розуміли, що саме він може зробити те, що інші не могли, зокрема виготовити нестандартні деталі», — розповідає дружина Катерина і додає, що її чоловік таким самим працьовитим був і вдома: готував, мив, прав, обігрівав, прибирав… Одним із переконань Олександра б… | 45 років | 31.05.1980 | 12.09.2025 | 1980-05-31 | 2025-09-12 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bernatskyio.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| bezschastniymm | https://irpinmemory.org/p/bezschastniymm/ | Безсчастний Максим Миколайович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Безсчастний Максим Миколайович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Безсчастний Максим Миколайович.jpg"] | military | в/ч А3754 | Максим народився 29 грудня 1979 року в Києві. Помер у віці 45 років від серцевого нападу під час несення служби. Освіта: навчався в київській загальноосвітній середній школі № 256, після закінчення вступив до Київського авіаційного інституту (нині — Національний авіаційний університет). Повний курс навчання не закінчив. Був призваний на строкову військову службу, яку ніс у роті охорони Київського військового ліцею імені Івана Богуна, мав військові звання молодший сержант, сержант. Останні роки жив у селі Забуччя разом із батьками, працював у сфері торгівлі. Під час повномасштабного вторгнення вирішив стати на захист України, відправився до військкомату Оболонського району міста Києва. Зі слів мами Максима Наталії Юріївни, за висновками медиків до служби він був придатний частково: «У Максима був цукровий діабет, він міг не призиватися до лав війська, але він наполягав, аби його зарахували до лав ЗСУ. Максим був великим патріотом своєї країни. Прапор України в нас на будинку висів завжди. Коли в лютому 2022 року росіяни вдерлися до сіл Михайлівка-Рубежівка і Забуччя, я вмовила сина тимчасово зняти прапор — він довго не хотів цього робити. Лише на моє наполегливе прохання таки зняв і заховав цей державний символ». У перші дні війни Максим займався волонтерством — комусь із місцевих мешканців приносив продукти, комусь — гарячу воду. Був добрий, ввічливий, вихований. У селі жив не так давно, але місцеві мешканці Максима знали та дякували мамі за нього, коли воїна ховали. Після звільнення села від російських окупантів Максим намагався все ж таки потрапити на військову службу. І йому це вдалося. Він був зарахований до військової частини А3754, служив у с. Залісся Шацького району Волинської області в роті вогневої підтримки. Телефонував часто, але про особливості військового життя нічого не розповідав. «17 січня 2024 року ми отримали повідомлення від військкомату, що Максим помер від серцевого нападу прямо в наряді на контрольно-спостережному пункті», — закінчила розповідь про сина Наталія Юріївна. Похований Безсчастни… | 44 роки | 29.12.1979 | 17.01.2024 | 1979-12-29 | 2024-01-17 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bezschastniymm.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| bezsmertnavt | https://irpinmemory.org/p/bezsmertnavt/ | Безсмертна Віра Трохимівна | civilian | Народилася 2 травня1937 року. 85-річна Віра Безсмертна загинула 15 березня 2022 року. Дата народження Віри Трохимівни, за словами її сина Валерія, неточна. У різні періоди родина цієї жінки зазнала насилля і від німецьких, і від радянських та російських окупантів, тому життя видалося важким. Народилася Віра Безсмертна в селі Паволоч Житомирської області. У сім’ї зростали 12 дітей. Щоб прогодувати їх, батьки тримали худобу, коней, за що в 30-х роках минулого століття їх розкуркулили. «Після цього, наскільки мені відомо з розповідей, із дітей вижила одна моя мати — Віра Трохимівна», — розповідає Валерій Миколайович Безсмертний. Мати пані Віри була неграмотною, дати народження своїх дітей не записувала. У ті часи село не можна було покинути просто так, без паспорта, а паспорти видавали тільки в разі крайньої потреби. Так, Віра в юному віці захворіла і їй дали путівку в санаторій кримського міста Саки. Для того, аби вона туди поїхала, потрібно було виготовити паспорт. У її матері запитали, скільки дівчинці років? Жінка, трохи подумавши, відповіла: «Коли в село зайшли німці, я її ще на руках носила». Тож рік народження записали «на око» — 1937-й. Віра Трохимівна жила на Житомирщині до 25 років. Після закінчення семи класів працювала в артілі з виготовлення ґудзиків. Потім, маючи паспорт, виїхала до Ірпеня, 10 років працювала на склозаводі. Вийшла заміж за корінного ірпінця. Коли народила двох дітей, звільнилася. Трохи згодом знайшла собі іншу роботу — стала санітаркою в санаторії «Ластівка», пізніше — робітницею на Ірпінській шкіргалантерейній фабриці, звідти й вийшла на пенсію. Не менш трагічно склалося й життя родини її чоловіка — Миколи Безсмертного, 1939 року народження. Його дід і прадід були лісниками в Ірпені, займалися висадкою дерев. Дід теж мав велику сім’ю — семеро дітей. Під час німецької окупації родина не встигла евакуюватися, залишилася в місті. І коли радянські війська звільнили Ірпінь, діда потягли в НКВД, допитували, чому не евакуювався, чим займався? Він намагався пояснити, що з такою великою родино… | 84 роки | 02.05.1937 | 15.03.2022 | 1937-05-02 | 2022-03-15 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bezsmertnavt.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| bielovv | https://irpinmemory.org/p/bielovv/ | Бєлов Вадім | military | 3 штурмова бригада | Вадим Бєлов трагічно загинув під час штурму с. Андріївка, що під Бахмутом. Донецька область. | 24 роки | 26.11.1998 | 07.09.2023 | 1998-11-26 | 2023-09-07 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bielovv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||
| bileushop | https://irpinmemory.org/p/bileushop/ | Білеуш Олександр Петрович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Білеуш-Олександр.webp | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Білеуш-Олександр.webp", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2024-03-08_14-05-43-V20240323114408.webp", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2024-03-08_14-02-37-1-V20240323114408.jpg"] | civilian | Олександр Білеуш народився 18 березня 1970 року в місті Ірпені, де й виріс. 52-річний Олександр Петрович загинув в Ірпені у березні 2022 року внаслідок вогнепальних поранень. Освіта: на «відмінно» закінчив вісім класів ірпінської ЗОШ № 10 і вступив до Ірпінського індустріального технікуму за спеціальністю «Наладчик станків із програмним забезпеченням». Технікум закінчив із «червоним» дипломом. Працював наладчиком станків на чайній фабриці СП «Соломія». Дружина Олександра Петровича Білеуш Олена Михайлівна розповідає: «Ми із Сашком зустрілися в студентські роки. Разом навчалися в технікумі. Олександр був на рік старшим. Дружили, потім він пішов в армію, а після повернення зі служби одразу одружилися. У нас народилася донечка, яка для свого тата була всім — у них склалися чудові стосунки, навіть були свої секрети. Ми прожили разом майже 31 рік. Сашко був прекрасним другом, чоловіком, батьком, сином і братом. Він був людиною надзвичайно розумною, про таких кажуть “майстер на всі руки” — робити вмів усе. Його дуже цінували й поважали на роботі. У нас усе було чудово! Сашко займався спортом, грав на гітарі, дуже гарно співав. Йому подобалися різні пісні, любив слухати В. Висоцького, Ю. Шевчука, “Deep Purple” та дискотеку 80-х. Пам’ятаю, як у студентські роки запросив мене на концерт Софії Ротару — вона тоді вважалася мегазіркою. Вражало його почуття гумору — він завжди був душею компанії. У нас збиралися друзі, наш дім взагалі називали “будинком друзів”. Ми його звели власноруч, поруч із батьківським, залишалося тільки жити, та війна завадила… Коли почалося повномасштабне вторгнення, чоловік наполіг, аби ми з донечкою виїхали з міста. Він сказав: “Головне — вас вивезти, а я виживу”, — і почав робити “коктейлі Молотова” та штик-ножі. Коли від’їжджав мій поїзд — він виліз на паркан і махав мені рукою. Тоді я бачила його востаннє… 5 березня зв’язок із ним обірвався, та він ще точно був живий. 12 березня до чоловіка заходив наш кум і пропонував перебратися до нього, в іншу частину міста, однак Олександр відмовився. Наступн… | 52 роки | 18.03.1970 | березень 2022 | 1970-03-18 | 2022-03 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bileushop.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bilychv | https://irpinmemory.org/p/bilychv/ | Білич Валентин Вадимович | military | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/b/bilychv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||||||
| blagovisniyvp | https://irpinmemory.org/p/blagovisniyvp/ | Благовісний Віталій Павлович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Благовісний Віталій Павлович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Благовісний Віталій Павлович.jpg"] | military | 93 ОМБ, старший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни. Народився Віталій Павлович в смт Асканія-Нова Чаплинського району Херсонської області. Середню освіту отримав у Костогризівській середній школі, що знаходиться в Олешківському районі Херсонської області. По закінченню школи, здобув освіту в технічному училищі міста Каховка, де отримав професію електрика-оператора. Призваний на службу до лав української армії, отримав військове звання «старший сержант». Коли розпочалася російсько-українська війна, Віталій був призваний на службу Вишгородським військкоматом до Збройних сил України і сумлінно ніс її на Сході країни – біля Авдіївки. Обіймав військову посаду командира відділення мінерів-саперів 93 механізованої бригади. 14 листопада 2015 року під час виконання бойового завдання разом з групою бійців потрапив під шквальний мінометний вогонь ворога. Вісім воїнів отримали тяжкі поранення, Віталій Павлович загинув. У Віталія Благовісного залишилися мама, дружина дві доньки, які зараз мешкають в Ірпені. За особисту мужність, сумлінне служіння українському народові, зразкове виконання військового обов’язку нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня(посмертно). 21 листопада 2016 року у Костогризівській ЗОШ урочисто була відкрита меморіальна дошка герою. 10 вересня 2020 року рішенням Вишгородської міської ради Віталію Благовісному присвоєно звання «Почесний громадянин міста Вишгород» (посмертно). Похований у селищі Димер Вишгородського району Київської області. Героям слава! | 41 рік | 14.11.1974 | 14.11.2015 | 1974-11-14 | 2015-11-14 | /app/storage/irpinmem/pages/b/blagovisniyvp.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bliznyuksyu | https://irpinmemory.org/p/bliznyuksyu/ | Близнюк Сергій Юрійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Близнюк Сергій Юрійович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Близнюк Сергій Юрійович.jpg"] | military | Народився 3 жовтня 1988 року в росії, місто Тольятті. 33-річний Сергій Близнюк загинув 5 березня 2022 року. Українець, народжений у росії, у трирічному віці з матір’ю і вітчимом переїхав до міста Ірпінь. Окрім нього в родині виховувалося ще три брати. Коли Сергію було 11 років, від онкологічного захворювання померла його мама — Близнюк Тетяна Володимирівна. Відтоді хлопчик навчався в інтернаті — у Бучанській спеціалізованій загальноосвітній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів для дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування. Після закінчення Академії МВС 15 років працював у поліції (в Ірпені, Києві, Бучі, Ворзелі, Коцюбинському), мав звання капітана. Із майбутньою дружиною Наталією Василівною Статкевич познайомився у відділенні поліції, куди дівчина звернулася за довідкою про втрату документів. Із часом почали зустрічатися. У шлюбі Сергій і Наталія з 2017 року. Наталія вчилася на юриста (незавершена вища освіта), натепер перебуває у відпустці по догляду за дитиною (донькою), проживає в Ірпені. Повномасштабна війна росії проти України застала родину Близнюків в Ірпені. Востаннє Наталія Василівна бачила свого чоловіка увечері 24 лютого 2022 року. Разом із донькою вона принесла Сергію на роботу — в ірпінський райвідділ поліції вечерю. «Ми розпитали, як у нього справи, він запитав, як у нас… Ніхто не думав, що це остання зустріч. Ми тоді ще навіть не планували виїжджати з Ірпеня, хоча вже ночували в підвалі, не в квартирі», — розповідає Наталія. З її слів, приблизно за місяць до початку повномасштабного наступу в ірпінському райвідділі поліції співробітникам заборонили йти у відпустки і кудись виїжджати, усі повинні бути залишатися на робочих місцях, «але до останнього ніхто не вірив, що буде війна, ми взагалі не могли подумати, що таке станеться». І вже 23 лютого, після того, як Сергій Близнюк повернувся з роботи, устиг лише повечеряти, як його знову викликали назад у райвідділ. Інших працівників теж підняли по тривозі. Усю ніч Сергій Юрійович залишався на роботі. Рано вранці Наталії зателефонувала мама й повідомила… | 33 роки | 03.10.1988 | 05.03.2022 | 1988-10-03 | 2022-03-05 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bliznyuksyu.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| blyzniuka | https://irpinmemory.org/p/blyzniuka/ | Близнюк Андрій | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Близнюк Андрій.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Близнюк Андрій.jpg"] | military | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/b/blyzniuka.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||||
| bobersp | https://irpinmemory.org/p/bobersp/ | Бобер Сергій Петрович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бобер Сергій Петрович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бобер Сергій Петрович.jpg"] | military | Український офіцер, полковник Служби зовнішньої розвідки України Сергій Петрович Бобер закінчив Луганську середню школу №17, після чого був призваний до лав радянської армії. У 1985 році закінчив Луганський машинобудівний інститут. Після закінчення інституту вирішив поєднати своє життя з роботою в органах державної безпеки (СБУ) і був направлений на навчання в академію Комітету державної безпеки, що знаходилася на той час у місті Мінськ.По закінченню навчання в академії був направлений на роботу в Управління КДБ міста Луганськ.Після розпаду СРСР прийняв присягу на вірність українському народові, продовжив службу в оперативних підрозділах СБУ. У 1992 році брав участь в урегулюванні військового конфлікту в Придністров’ї. У 2003 році за особливі заслуги перед Батьківщиною отримав звання полковника. У 2008 році вийшов у відставку за власним бажанням. Та вже у 2011році на прохання керівництва повернувся на службу до підрозділу зовнішньої розвідки України. З початком бойових дій на Сході України очолював осередок спротиву, який працював в глибокому тилу ворога, а саме, в Луганську. 14 липня 2014 р, повертаючись із виконання службового завдання, потрапив під мінометний обстріл терористів в житловому кварталі міста Луганськ, загинув. У Сергія Петровича залишилися мати, дружина, двоє синів. Має нагороду Ветеран органів зовнішньої розвідки України. Посмертно нагороджений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Дружина героя Інна Вікторівна згадує: «Докладно про роботу свого чоловіка я нічого не знала, він завжди шуткував з цього приводу, не розповідав. Лише одного разу запросив мене з собою до однієї жіночки-луганчанки- він мав вручити їй документи про реабілітацію. Ця історія мене глибоко вразила: Двоє чотирнадцятирічних дівчат переписали з чийогось зошита вірш про Сталіна. Це було в далеких 50-х роках. Вірш був смішний, як їм здалося, через кілька годин до дому цих дівчат завітали військові і заарештували їх. За вироком суду дівчата отримали по 25 років ув’язнення в радянських таборах. Зараз це поважні жінки, які приховували … | 55 років | 09.11.1958 | 14.07.2014 | 1958-11-09 | 2014-07-14 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bobersp.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bolibrugol | https://irpinmemory.org/p/bolibrugol/ | Болібруг Олег Леонідович | civilian | – | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/b/bolibrugol.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||||
| bondarchuktv | https://irpinmemory.org/p/bondarchuktv/ | Бондарчук Тетяна Василівна | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бондарчук-Тетяна.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бондарчук-Тетяна.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/ФОТО2-V20240323114408-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2024-02-11_21-03-22-V20240323114408.jpg"] | civilian | Народилася 17 грудня 1946 року в місті Києві. Померла 6 березня 2022 року в Ірпені під час окупації міста у віці 75 років. Освіта — середня технічна. Навчалась у столичній жіночій школі. Закінчила Київський електротехнічний технікум. Працювала на підприємстві «Київпромарматура» інженером-раціоналізатором. Батько — Василь Іванов, військовий. Мати — Євдокія Іванівна Іванова, покоївка. Тетяна Василівна заміж вийшла в 1969 році за Валерія Бондарчука, який був художником-оформлювачем. У подружжя народилося двоє дітей: Ірина Бондарчук, 1970 р. н. та Віктор Бондарчук, 1989 р. н. У 2014 році Тетяна Василівна овдовіла. До повномасштабного вторгнення росії жила в будинку під Києвом. Після виходу на пенсію це було її улюблене гніздечко, де вона займалася садом, квітами, собакою, а також виконувала обовʼязки голови дачного кооперативу. Останнім часом стан її здоровʼя погіршувався, повноваження голови довелося скласти. Але хоч як її діти не вмовляли перебратися до Києва до сина чи доньки, вона відмовлялася. Донька намагалася її якнайчастіше провідувати. На той час уже проявлялися проблеми з опорно-руховим апаратом і памʼяттю. Наприкінці січня бабуся зателефонувала синові Віктору та попросила її забрати, що діти й зробили. Стан здоровʼя жінки став таким, що вона потребувала постійного догляду. Залишити роботу діти не могли, тож було вирішено знайти приватний пансіонат для літніх людей із медичним доглядом. На початку лютого 2022 року бабусю відвезли до пансіонату в Ірпені. «20 лютого нас попередили, щоб ми “готувались” і домовлялися з ритуальною службою. Уся родина з’їздила до Ірпеня попрощатися, хоча на той момент був карантин і потрапити до пансіонату було дуже складно, працівники пішли нам назустріч», — розповідає Ірина Бондарчук. 24 лютого розпочалася повномасштабна війна. Працівники пансіонату відмовляють дітей забирати бабусю, зважаючи на її важкий стан. За лічені дні Ірпінь опиняється у блокаді. Родина перебуває в постійному контакті з працівниками пансіонату. 6 березня рідним повідомили, що Тетяна Василівна померла. Пр… | 75 років | 17.12.1946 | 06.03.2022 | 1946-12-17 | 2022-03-06 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bondarchuktv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bondarenkoev | https://irpinmemory.org/p/bondarenkoev/ | Бондаренко Євген Васильович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бондаренко Євген Васильович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бондаренко Євген Васильович.jpg"] | military | Народився 19 листопад 1984 року у с. Козинці. 38-річний Євген Бондаренко загинув 26 травня 2023 року. Освіта: закінчив загальноосвітню середню школу. Затим отримав вищу освіту в Міжрегіональній Академії управління персоналом за фахом «Банківська справа і аудит». Далі була строкова служба в армії. Працював у сфері охорони («Барс», охорона банку, просто охоронна служба). Займався спортом, управно володів зброєю. Коли почалася повномасштабна війна, пішов у Бучанський військкомат добровольцем і за розподілом потрапив до 72-ї бригади імені Чорних запорожців. Був командиром відділення. За час служби потравляв у багато небезпечних ситуацій. Були випадки, коли Євген і його побратими опинялися в оточенні і залишалося тільки здаватися. Євген як командир відділення піднімав білий прапор, водночас даючи своїм хлопцям зрозуміти: «зараз буде, зараз почнеться!» Вороги вже були розслаблені, і в цей момент наші воїни їх знищували, таким чином виходячи з оточення. Складні ситуації спіткали не тільки в бою, були випробування холодом, голодом і спрагою. Узимку не можна було користуватися буржуйками, адже їх відразу фіксують тепловізори противника, після чого прилітає снаряд. Траплялося, що по два тижні доводилося виживати без води та їжі — під час інтенсивних штурмів росіянами їхніх позицій. Позивний Євгена Бондаренка — «Професор». Так його назвали побратими через те, що він багато чого знав. А ще славився тим, що під час будь-якого нападу, атаки вмів виходити зі складної ситуації завдяки своїм нестандартним комбінаціям. Загинув Євген Бондаренко у неповні 39 років під містом Вугледар, де воював десять місяців, переніс три уламкових поранення (переважно голови). Третє виявилося смертельним — уламок пройшов навиліт крізь голову. Сталося це під час того, як після нічного чергування та рясних артобстрілів українські військові, серед яких був і Євген, ремонтували бліндаж. Незабаром прилетів снаряд, і розірвався саме там, де перебував чоловік. Він із побратимами витримали важку ніч, наступ ворогів, завершили своє чергування і мали здати с… | 38 років | 19.11.1984 | 26.05.2023 | 1984-11-19 | 2023-05-26 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bondarenkoev.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bondarenkomo | https://irpinmemory.org/p/bondarenkomo/ | Бондаренко Марина Олександрівна | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Бондаренко-Марина.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Бондаренко-Марина.jpg"] | civilian | Народилася 20 лютого 1987 року в місті Ірпінь. 35-річна Марина Бондаренко загинула в Ірпені 28 березня 2022 року. Освіта: здобула середню освіту в школі № 17, згодом навчалася в Державному податковому університеті. Потім пішла на курси банкірів. Деякий час працювала в банку, затим — у бухгалтерії санаторію в Бучі. Близькі, колеги і друзі згадують її чудовою, привітною, товариською людиною. «Ми з Мариною виросли в одному домі і в нас було чудове дитинство. Вона була дуже веселою, доброю, чуйною, а також сміливою. Надзвичайно любила життя та обожнювала у вільний час пізнавати щось нове», — розповіла подруга Анна Левковець. «Із Мариною ми і в садок разом ходили, і в школу одну. Це була світла і добра дитина. Весела, оптимістична. Після закінчення школи ми рідше спілкувалися, але за місяць до початку повномасштабної війни знову сконтактували. Довго розмовляли, домовилися зустрітися, бо до цього все відкладали та відкладали. Тоді дали слово одна одній, що весною побачимось…» — пригадала подруга Наталія Палаш. Добра знайома родини Бондаренків Валентина Паламарчук зазначає: «Марина — стримана і розумна жінка. Вчилася куховарити і закривати консервацію. Робили це разом із чоловіком, до того ж із задоволенням. Захоплювалися музикою, ходили на концерти. Собаку Герду породи алабай дуже любили. Собаку орки застрелили». Що відомо про обставини загибелі. Фатальною стала дата 28 березня 2022 року. Незадовго до цього Марина востаннє була на зв’язку з мамою. Казала, що в неї з чоловіком усе добре. Згодом мама Вікторія дізналася від знайомих та сусідів, що її донька отримала осколкові та кульове поранення. 26–27 березня в Ірпені було пекло — вибухало та горіло. Марина з чоловіком мешкали неподалік військового госпіталю, на території автогаражного кооперативу АК «Будівельний» над озером Кар’єр. Але знайшли її тіло на вулиці Покровській, у гаражі 590, розповіла близька подруга Марини, Наталія Палаш. «На фото я як медсестра побачила, що куля пройшла навиліт біля шиї, наче постріл снайпера. Також усе тіло та лице були пошкоджені. У ви… | 35 років | 20.02.1987 | 28.03.2022 | 1987-02-20 | 2022-03-28 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bondarenkomo.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bondarenkovi | https://irpinmemory.org/p/bondarenkovi/ | Бондаренко Володимир Іванович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бондаренко-Володимир.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/07/Бондаренко-Володимир.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/ФОТО2-V20240323114408.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/ФОТО3-V20240323114408.jpg"] | civilian | Народився 21 вересня 1952 року в Гостомелі. 69-річний Володимир Бондаренко загинув 28 березня 2022 р. в Ірпені (згідно зі свідоцтвом про смерть), застрелений у потилицю. Освіта: середня школа № 13 (Гостомель); професійно-технічне училище станкозаводу (Київ), спеціальність: токар; військове училище прапорщиків (Харків), Київський аграрний університет Національної академії аграрних наук України (Київ). Строкова служба в армії, далі — контрактна служба в Афганістані — кілька відряджень. Після Чорнобильської катастрофи займався фермерством у Полтавській області. До Ірпеня переїхав у 2010 році. У 2015 році став головою автогаражного кооперативу АК «Будівельний». У мирному житті захоплювався рибалкою, «полюванням» на гриби. Дуже любив свій будинок, який побудував на гаражах, отож багато чого вмів робити власноруч, сам складав архітектурний план. Мав човен, їздив на Канівське водосховище, у нього восени була відпустка і він зазвичай на два тижні вирушав туди. Марина Палій, заступниця голови гаражного кооперативу, зауважує: «Володимир Іванович мав загострене почуття справедливості, ішов за правду, як кажуть, із “шашками наголо”. Гаражний кооператив організував і захистив, бо багато охочих було на землю, кооператив хотіли прибрати. Приїздили бандюки, Володимиру Бондаренку неодноразово погрожували. Він відстояв інтереси ірпінців — власників машин». Володимир Бондаренко любив читати, особливо психологічну літературу, тож це дозволяло йому краще розумітися з людьми. Коли почалася повномасштабна війна, Марина Палій повідомила синам, Ярославу і Власу, що їхній батько зник. Вони приїхали, відчинили двері в домівку: ні батька, ні його дружини Марини. Собака (алабай) лежала застрелена. Чоловіки собаку поховали. Син Ярослав шукав батька по госпіталях, бо була інформація, що десь розірвалася міна, батька поранило, дружина Марина прибігла на допомогу… Син Ярослав не зміг знайти батька. Марина Палій через пошукову групу в телеграмі знайшла схожого на В. І. Бондаренка чоловіка, позначеного як «невідомий з Ірпеня». Обличчя фактично не … | 69 років | 21.09.1952 | 28.03.2022 | 1952-09-21 | 2022-03-28 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bondarenkovi.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bondarenkovp | https://irpinmemory.org/p/bondarenkovp/ | Бондаренко Владислав Петрович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бондаренко Владислав Петрович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бондаренко Владислав Петрович.jpg"] | military | Народився 5 лютого 1997 року в селі Козинці в багатодітній сім’ї, де був дев’ятою, наймолодшою дитиною. 26-річний Владислав Бондаренко загинув 26 лютого 2023 року. Освіта: закінчив Козинцівську школу, пішов навчатися в Новобілицький будівельний коледж. Отримував грамоти за успішність та активність. Владислав рано став напівсиротою: коли хлопчику виповнилося шість років, від онкологічного захворювання померла його мама. І на свій Перший дзвоник, і на випускний Влад ішов сам, із сумом споглядаючи, як його однокласників супроводжують мами… За маму йому стала старша сестра Тетяна. Вона неофіційно опікувала молодшого брата, хоча на той час мала вже власну дитину. Пані Тетяна згадує, що Владислав ріс дуже слухняним і вдячним хлопцем: добре навчався, гарно поводився, за нього ніколи не доводилося червоніти. Він ні на що не скаржився і свої проблеми вирішував самотужки, оберігаючи сестру від зайвих, на його думку, хвилювань. Працював у будівельній компанії, займався ремонтом будинків і квартир. Його трудова діяльність переривалася лише на термін строкової служби — Владислав Бондаренко служив у штурмовій бригаді. Тимчасом помер і його батько… У жовтні 2022 року чоловіка призвали до лав ЗСУ. Він став командиром відділення 77-ї штурмової бригади. До початку лютого 2023 року їхній підрозділ перебував у Житомирі на навчанні. Інколи молодий боєць приїжджав додому, але про службу розповідав мало: і тому, що це — секретна інформація, і тому, що не хотів хвилювати рідних. На запитання про війну відповідав коротко й оптимістично: «Усе буде добре. Я бережу себе і своїх хлопців». Востаннє Влад навідався додому 10 лютого — перед відправкою на Бахмут захисникам дали можливість побути зі своїми родинами. Але він нікому про це не розповів. Знизуючи плечима, запевняв: «Я не знаю, куди ми поїдемо, але не переживайте за мене, усе буде добре». Під Бахмутом молодий воїн провоював повних 14 днів. Це був його перший і останній бій. Їхній підрозділ, що виходив з оточення, накрила ворожа артилерія. У тому бою загинув він один… Інші хлопці теж от… | 26 років | 05.02.1997 | 26.02.2023 | 1997-02-05 | 2023-02-26 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bondarenkovp.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bonerm | https://irpinmemory.org/p/bonerm/ | Бонер Максим | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/07/Бонер-Максим-scaled.jpeg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/07/Бонер-Максим-scaled.jpeg"] | military | в/ч А0281 Батальйон безпілотних систем "Боривітер" 95-ї бригади | Максим Бонер героїчно загинув 08 липня 2026 року під час виконання бойового завдання в н.п. Великомихайлівка Синельниківського району Дніпропетровської області. | 38 років | 25.01.1988 | 08.06.2026 | 1988-01-25 | 2026-06-08 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bonerm.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| borodaib | https://irpinmemory.org/p/borodaib/ | Бородай Богдан Вадимович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Бородай-Богдан.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Бородай-Богдан.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/05/Бородай-Богдан-3.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/05/Бородай-Богдан-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/05/Бородай-Богдан-4.jpg"] | military | 24 ОШБ Айдар в/ч А3488 ЗСУ | Батько Богдана, Бородай Вадим Анатолійович, ділиться спогадами: «Богдан народився в с.Бородянка Бучанського району Київської області. З 2003 по 2011 навчався в Бородянській спеціалізованій школі І-ІІІ ступенів №2. У шкільні роки був учасником та призером обласних та всеукраїнських олімпіад з історії, англійської мови та географії. Після переїзду батьків до с.Немішаєве Бучанського району навчався в Немішаївському ліцеї №1. Після закінчення 9 класу в 2012 році вступив на навчання до Чернігівського ліцею з посиленою військовою та фізичною підготовкою, який успішно закінчив в 2014 році. В тому ж 2014 році вступив на навчання до Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка, закінчив навчання в 2018 році, отримавши освітньо-кваліфікаційний рівень бакалавра за спеціалізацію: “Розвідувальне-інформаційне забезпечення (з іноземними мовами) військ (сил)”. Працював у ТОВ “Ajax Systems” на посаді інженера з технічної підтримки. Богдан захоплювався спортом, подорожував, дуже любив ходити в гори, багато читав, вражаючи енциклопедичними знаннями, він був справжнім ерудитом. Добре володів іноземними мовами. Був носієм української ідентичності, мав патріотичні переконання. Щирий, відкритий, товариський. В нього на пальці було татуювання у вигляді стріли, і після його загибелі, побратими зробили такі самі в пам’ять про нього. Пізніше був створений підрозділ безпілотних систем, і їхня символіка це також нагадування про нього. В Богдана була наречена, мали намір одружитись та створити сім’ю. Все змінило повномасштабне вторгнення росіян в Україну. Під час окупації Бучанського району Богдан залишився в Немішаївській громаді, в будинку батьків розгорнув гуманітарний штаб, де здійснив прихисток понад 10 людей. Здійснював супроводження жінок, дітей та людей похилого віку при евакуації в безпечні регіони. Разом з друзями підтримував життєдіяльність сусідів та мешканців селища, розподіляючи та доставляючи продукти харчування, ліки, воду, передавав розвідувальні дані підрозділам ЗСУ. Після деокупації району в червні 2022 року добровіль… | 26 років | 13.03.1997 | 01.02.2024 | 1997-03-13 | 2024-02-01 | /app/storage/irpinmem/pages/b/borodaib.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| boychenkoms | https://irpinmemory.org/p/boychenkoms/ | Бойченко Михайло Сергійович | civilian | Народився 11 жовтня 1980 року в місті Буча, де й прожив усе своє життя. Михайло Бойченко як тероборонівець загинув 4 березня 2022 року. Освіта: навчався в Бучанській школі №3. Із пʼятирічного віку займався бальними танцями. Закінчив Національний транспортний університет у Києві, за фахом «Фінанси», став співвласником бучанського аматорського клубу «Фенікс», в якому до травми меніска був і гравцем. Батько — Сергій Миколайович Бойченко — багато років поспіль працює в «Теплоенерго» (нині на посаді старшого чергового електромонтера), мати — Алла Вікторівна Бойченко — керує відділом економіки кадрової роботи архівної справи в комунальному закладі Київської обласної ради «Київське обласне бюро судово-медичної експертизи». Окрім сина народили й виховали й молодшу доньку Бойченко Михайлину Сергіївну. Попри молодий вік Михайло в серпні 2021 року в Гостомелі заснував ветеринарну клініку «Golden Paw». Із товаришем почав займатися автомобільним бізнесом — установкою додаткового освітлення та аудіосистем. А в 2021 році балотувався місцевим депутатом у Бучі — стільки в ньому було енергії й запалу щось робити. «Він за все брався, дуже комунікабельним був. Ще в школі починав підприємницьку діяльність — купував різні чохли для телефонів декорував та перепродавав. Потім знайшов свою справу — йому подобалися автомобілі, тож хотів у діда взяти старий москвич-412 та відреставрувати його, обладнати аудіосистемою для виставки в 2022 році», — розповідають батьки. Михайло мріяв створити сім’ю, мати дітей, власний дім, подорожувати… Коли ще був у школі, бажав поїхати навчатися за кордон, але для батьків це було дорого. Та й після того, як уперше побував закордоном, сказав: «Там добре подорожувати, відпочивати. А жити я буду тільки в Україні». Бо тут бачив багато перспектив. В армії не служив, але у квітні 2022 року мав закінчувати військову кафедру в університеті, а в червні — отримати диплом бакалавра. На початку повномасштабної війни родина Бойченків перебувала вдома. Батько прокинувся о 6-й ранку, аби зібратися на роботу. Однак пролуна… | 23 роки | 11.10.1998 | 04.03.2022 | 1998-10-11 | 2022-03-04 | /app/storage/irpinmem/pages/b/boychenkoms.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| boykosv | https://irpinmemory.org/p/boykosv/ | Бойко Сергій Володимирович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бойко Сергій Володимирович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Бойко Сергій Володимирович.jpg"] | military | Народився 26 липня 1980 року в Києві. 42-річний Сергій Бойко загинув 24 січня 2023 року. Освіта: успішно навчався в гімназії «Троєщина», здобув вищу юридичну освіту в Державній академії водного транспорту ім. П. Конашевича-Сагайдачного. Певний час із дружиною та дітьми жив у Києві (донька 2010 року народження, син — 2013-го), але на початку 2014 року родина переїхала до Ірпеня — там квартиру молодій сім’ї залишили батьки. Дружина Оксана каже, що Сергій був добрим, люблячим чоловіком і дуже хорошим батьком, завжди піклувався про родину, любив свою роботу. Ще до подій 2014-го вони з колегами мали трохи незвичне хобі — любили пограти у страйкбол (така командна гра, в якій «бій» ведеться 6-міліметровими кульками з точних копій бойової зброї). Але коли на сході країни розпочалася війна, хлопці припинили такі ігри, бо розуміли, що вже не до ігор… Сергій Бойко продовжував працювати юристом, виховувати дітей, придбав будиночок, який вони з Оксаною почали облаштовувати, вкладаючи в нього душу, аби був затишним, теплим. Проте відчуття тривоги не покидало: в інформаційному просторі говорили про війну, її невідворотність лякала. І хоча Сергій намагався заспокоїти дружину й себе, що такого в ХХІ столітті не може статися, чимало фактів і факторів доводили протилежне. «Тож коли вранці 24 лютого 2022 року ми прокинулися від звуків винищувачів — зрозуміли, що почалася війна», — згадує Оксана Бойко. Повномасштабне вторгнення застало їх удома, в Ірпені. Чоловік одразу заявив: відправить сім’ю в безпечне місце і піде воювати. У дорогу зібралися швидко, і дружина з дітьми та сестрою поїхали до родичів на Рівненщину. Переконавшись, що його родині там ніщо не загрожує, Сергій Бойко одразу почав дізнаватися, де можна записати добровольцем. І знайшов — його зарахували до «ССО Київ Азов», котрі потім перейменували в 3-тю ОШБр. Спочатку бійці підрозділу обороняли Київську область, трохи згодом їх направили на Запорізький напрямок, де вони перебували до кінця літа. Чоловік у телефонних розмовах мало що розповідав про війну, заспокоював друж… | 42 роки | 26.07.1980 | 24.01.2023 | 1980-07-26 | 2023-01-24 | /app/storage/irpinmem/pages/b/boykosv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bozhokgg | https://irpinmemory.org/p/bozhokgg/ | Божок Григорій Григорович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Божок-Григорій-2-1-scaled.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Божок-Григорій-2-1-scaled.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Божок-Григорій-3-scaled.jpg"] | civilian | Народився Григорій Божок 14 березня 1950 року на Вінниччині, у місті Бершадь у сім’ї Божків Григорія Мефодійовича та Ольги Іванівни. Загинув 13 квітня 2022 року в Ірпені під час окупації у віці 72 роки. Освіта: вивчився на фельдшера в Київському медичному училищі № 2, закінчив лікувальний факультет Національного медичного інституту (нині — університет імені О. О. Богомольця), здобув спеціальність лікаря. Батько Григорія служив військовим, героїчно воював у Другій світовій війні, мав велику кількість нагород, орденів, медалей. Був довгожителем — дожив до сторіччя, а за ним цей світ залишила мама Григорія — Ольга, яка багато років працювала бібліотекарем. Люблячий син Григорій був їх справжньою гордістю. Закінчивши місцеву школу, у 1969 р. здобув освіту фельдшера в Київському медичному училищі № 2, за розподілом був направлений до Харкова, де працював фельдшером швидкої медичної допомоги. У період із 1969-го до 1973 р. пройшов строкову службу в Збройних силах у місті Остер, що на Чернігівщині. Після повернення з армії продовжив навчання. У 1980 році закінчив лікувальний факультет Національного медичного інституту (нині — університет імені О. О. Богомольця), здобув спеціальність лікаря, після чого працював лікарем у Київській обласній психіатричній лікарні № 1. Постійно підвищував кваліфікацію та професійний рівень. Пройшов трудовий шлях довжиною в 51 рік у цій надскладній та вкрай потрібнішій професії. У 1986–1994 рр. Григорій Григорович працював лікарем на Чорнобильській АЕС, став першим начальником новоствореної медичної служби Чорнобильської зони АЕС УВС Київської області. У 1994 р. очолив регіональну спеціалізовану медичну бригаду ГУМВС України в Київській області з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Під час аварії на ЧАС безпосередньо надавав допомогу постраждалим, відчайдушно боровся за кожного, отримав опромінення, важкі хвороби. У 1996 році звільнений зі служби в МВС України за віком. Але кожен, хто знав особисто Григорія Григоровича, підтвердить, що це не могло його зламати та змусити покинути… | 72 роки | 14.03.1950 | 13.04.2022 | 1950-03-14 | 2022-04-13 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bozhokgg.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| bredakiu | https://irpinmemory.org/p/bredakiu/ | Бредак Юрій | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Бредак-Юрій-first-1.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Бредак-Юрій-first-1.jpg"] | military | Спецпідрозділ «Артан» ГУР МО України | Юрій Бредак героїчно загинув 23 червня 2025 року під час виконання бойового завдання в с. Кам’янське Василівського району Запорізької області | 47 років | 30.08.1978 | 23.06.2025 | 1978-08-30 | 2025-06-23 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bredakiu.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| brenr | https://irpinmemory.org/p/brenr/ | Брень Руслан | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/07/Брень-Руслан-1.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/07/Брень-Руслан-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/07/Брень-Руслан-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/07/Брень-Руслан-3.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/07/Брень-Руслан-4.jpg"] | military | В/ч А4722. | Руслан Брень героїчно загинув 15 травня 2024 року під час виконання бойового завдання в н.п. Синьківка, Куп’янського району Харківської області | 58 років | 08.06.1968 | 15.05.2024 | 1968-06-08 | 2024-05-15 | /app/storage/irpinmem/pages/b/brenr.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| briduntg | https://irpinmemory.org/p/briduntg/ | Бридун Тетяна Георгіївна | civilian | Народилася 27 липня 1948 року в місті Дрогобич Львівської області. Померла 73-річна Тетяна Георгіївна 8 квітня 2022 року в Стоянці внаслідок відсутності необхідної медичної допомоги. Освіта: ірпінська СЗОШ № 2, Київський інститут народного господарства імені Д. С. Коротченка (сучасна назва ЗВО: Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), бухгалтер. Батьки: тато — Георгій Артемович Курильов, військовий льотчик, мати — Ніна Григорівна Курильова, бухгалтер. Після закінчення військової служби Георгій Артемович вирішив продовжувати трудову діяльність на Київському машинобудівному заводі ім. Артема, для цього сім’я переїхала до м. Ірпеня. Тетяна Георгіївна була зарахована до СЗОШ № 2. Після закінчення школи Тетяна Георгіївна вступила до Київського інституту народного господарства імені Д. С. Коротченка (сучасна назва ЗВО: Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) та отримала кваліфікацію бухгалтера. Усе своє життя Тетяна Георгіївна працювала за фахом. Трудову діяльність розпочала на Київському машинобудівному заводі ім. Артема. Також вона працювала бухгалтером Всесоюзного акціонерного товариства «Інтурист» та старшим бухгалтером Управління з туризму та екскурсій Київської області. Завдяки наполегливості та високим професійним якостям Тетяні Георгіївні вдалось обійняти посаду завідувача фінансового відділу управління торгівлі Ірпінської міської ради, а потім головного бухгалтера туристичної бази «Ворзель». Упродовж трудової діяльності Тетяна Георгіївна була авторитетною та шанованою людиною, користувалася повагою колег та займалася вихованням майбутніх професіоналів-бухгалтерів. 7 лютого 1971 року вийшла заміж за Володимира Дмитровича Бридуна — інженера-конструктора. У подружжя народилося двоє дітей: Євгеній (1971 р. н.) і Надія (1979 р. н.). Після виходу на пенсію Тетяна Георгіївна весь свій час, сили та енергію віддавала родині та займалася своїм улюбленим хобі — бісероплетінням. Вона була відкритою та комунікабельною. Останні роки життя Тетяна Бридун хворіла і по… | 73 роки | 27.07.1948 | 08.04.2022 | 1948-07-27 | 2022-04-08 | /app/storage/irpinmem/pages/b/briduntg.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| budnykir | https://irpinmemory.org/p/budnykir/ | Будник Іван Русланович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Будник-Іван.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Будник-Іван.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Будник-Іван-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Будник-Іван-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Будник-Іван-3.jpg"] | military | стрілець — помічник гранатометника | Народився в місті Буча, потім родина Будників переїхала в село Гарностайпіль Вишгородського району Київської області. Там Іван навчався у місцевій загальноосвітній школі, закінчив 11 класів, після чого вступив до училища в Катюжанці, здобувши професію слюсаря з ремонту автомобіля (третього розряду), машиніста автомобільного крану (четвертого розряду), водія автомобільних засобів категорії В і С. Жити власним життям переїхав у місто Ірпінь, де працевлаштувався двірником у комунальному підприємстві «Ірпіньзеленбуд». Мати Івана Будинка — Наталія — була домогосподаркою, батько — Руслан Анатолійович — працював лісником у Горностайполі, потім теж перебрався до міста Ірпінь, влаштувався водієм у міську поліклініку, що на вулиці Садовів. На сьогодні батьків Івана Будника уже немає серед живих. Тато помер у 2024 році, мати — на 10 років раніше. Своєї родини Іван Русланович не створив. Його пам’ятають як тихого, спокійного, доброзичливого чоловіка. За свої старання та успіхи він мав багато грамот і відзнак як зі школи, так і з роботи. Іван Будник брав участь в Антитерористичній операції у 2014 році. Через рік повернувся додому та знайшов роботу механіком. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян до України, чоловік перебував в Ірпені. Звідси із перших днів війни його й призвали знову стати на оборону нашої держави. На фронті Іван Русланович був стрільцем — помічником гранатометника, брав участь в обороні Бахмута. Востаннє Іван Будник був удома наприкінці квітня, а 25-го числа його терміново викликали з відпустки. Він загинув 1 травня від мінометного обстрілу в Покровському районі Донецької області. Ті, хто його знали, відгукуються, що він був спокійним, уважним, тактовним, вихованим. Мріяв про власне житло, але не встиг… Побратими виключно тепло і з повагою згадують полеглого захисника. Прощання з Іваном Будником відбулося 10 травня 2024 року в Ірпені. Поховали воїна на Алеї пам’яті захисників України. | 30 років | 12.09.1993 | 01.05.2024 | 1993-09-12 | 2024-05-01 | /app/storage/irpinmem/pages/b/budnykir.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| burlakovof | https://irpinmemory.org/p/burlakovof/ | Бурлаков Олександр Федорович | civilian | – | 72 роки | 12.01.1950 | 25.03.2022 | 1950-01-12 | 2022-03-25 | /app/storage/irpinmem/pages/b/burlakovof.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| butenkoo | https://irpinmemory.org/p/butenkoo/ | Бутенко Олександр Олександрович | military | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/b/butenkoo.20260815T224244Z.html | 1 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | 2026-08-15T22:43:37.898500+00:00 | |||||||||||||||
| buyalomo | https://irpinmemory.org/p/buyalomo/ | Буяло Микола Олександрович | civilian | Народився 20 лютого 1953 року в місті Ірпені, проживав у районі СМУ. Загинув у 68-річному віці в Ірпені 9 березня 2022 року під час обстрілів від розриву серця. Освіта: у 1960 році пішов до першого класу загальноосвітньої середньої школи № 3. У 1968 році, закінчивши школу, вступив до кулінарного училища, в якому випускником став у 1971 році. Здобув спеціальність кухара, за якою працював усе життя. Батько — Буяло Олександр Михайлович — ветеран Другої світової війни, працював у відділі міліції дільничним. Мати — Буяло Надія Матрівна, робітниця Ірпінської меблевої фабрики. Брат — Віктор Олександрович. Перед виходом на пенсію завідував кухнею, був шеф-кухарем в Ірпінському військовому шпиталі. Разом із дружиною — Буяло Тетяною Миколаївною — виховали сина Олександра. Із роками стали дідусем і бабусею, коли зʼявився внук Павло. На жаль, і дружина, і син також пішли в засвіти… Повномасштабна війна застала Миколу Олександровича в Ірпені у власному будинку, де він проживав один разом із собакою Ельзою. Микола Олександрович не вірив, що росіяни таки наважаться напасти на всю країну, тому вирішив не покидати будинок і собаку та залишитися вдома. У 2018 році чоловік переніс складну хірургічну операцію, тож у подальшому жив зі стентами в серці та судинах. Постійно потребував медикаментозної підтримки. 9 березня у прибудинкову територію, де перебував Микола Олександрович, влучив снаряд. Вибуховою хвилею було пошкоджено будинок, де на той час в одній із кімнат був чоловік. Гучний звук та вибухова хвиля негативно позначилися на роботі стентів, що призвело до розриву серця та смерті. 11 березня 2022 року тіло Миколи Олександровича знайшли волонтери та вивезли до Романівського мосту, де потім його було переправлено в морг. Лише після повного визволення міста родичі почали шукати тіло Миколи Олександровича. Ці пошуки тривали півтора місяця. Поховали М. О. Буяло на ірпінському міському кладовищі. Микола Олександрович захоплювався грою в карти і нарди, що робив разом із друзями. У молодості захоплювався футболом. Дуже любив свого вну… | 69 років | 20.02.1953 | 09.03.2022 | 1953-02-20 | 2022-03-09 | /app/storage/irpinmem/pages/b/buyalomo.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| bychukiav | https://irpinmemory.org/p/bychukiav/ | Бичук Ярослав Вікторович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Бичук-Ярослав.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Бичук-Ярослав.jpg"] | military | Ярослав народився 06.11.1992 р. в м. Ніжині. Закінчив місцеву ЗОШ № 1 у 2008 р оці і вступив до міського ліцею ім. Гоголя , який закінчив у 2010 році. Вищу освіту здобув у національному технічному університеті “Київський політех нічний інститут “ у 2016p. Пройшов строкову військову службу у нацгвардії в/ч 2260 та за контрактом у в/ч 3027. 3 2019 по лютий 2022 року проходив службу в ГУ ДСНС м. Ірпінь. З лютого 2022 року служив в теробороні м.Ірпінь. З вересня 2022 року в 243 батальйоні м. Ірпеня . З травня 2023 року в 111 бригаді ТРО. Трагічно загинув 03 липня 2023 року при проходженні військової служби в Волинській області. Похований в м. Ніжині на Алеї Слави. Відкриті м е м о ріальні до ш ки на закладах , де навчався. Ярослав учасник бойових дій , ветеран війни. Нагороджений: Медаллю « За військову службу Україні » . Медаллю «З а заслуги перед містом Ірпінь” . Медаллю “За оборону рідної держави » Медаллю “За жертовність і любов до У країни” Відзнакою “Ордена Добровольця” Пам’ятним нагрудним знаком “Кров за У країну” Подякою національної поліції України Подякою Верховної ради України | 30 років | 06.11.1992 | 03.07.2023 | 1992-11-06 | 2023-07-03 | /app/storage/irpinmem/pages/b/bychukiav.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| daniyilsh | https://irpinmemory.org/p/daniyilsh/ | Шмаглій Даниїл | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Шмаглій-Даниїл-first-300x300.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Шмаглій-Даниїл-first-300x300.jpg"] | civilian | 17-річний Даниїл Шмаглій загинув, коли росіяни обстрілювали міст над річкою Ірпінь у Гостомелі. Це сталося вранці 25 лютого. За словами мами юнака, він хотів врятуватися й стрибнув з моста. Далі про Даниїла нічого не було відомо. Його тіло вдалось відшукати за кілька тижнів. Поховали Даниїла 20 квітня. Хлопець вчився на першому курсі Національного медичного університету ім. О.О Богомольця. Однокурсники пригадують Даниїла як добру та чуйну людину з блискучим почуттям гумору. Відзначають також, що він був дуже розумним. На сторінці студентської ради вишу опублікували спогад одногрупниці хлопця: «Даня завжди був готовий до пар з анатомії, латині, біології, історії. Часом мені здавалося, що він знає усе на світі. Він часто пояснював нам анатомію. Хтось жартував, що із нього би вийшов прекрасний викладач…» Дівчина пригадує – одного разу Даниїл запитав в одногрупників, чи буде війна в Україні. «Пам’ятаю цей момент доволі чітко: ми тоді сиділи на гістології і змальовували черговий препарат. Більшість посміялися і сказали що війни не буде. І Даня теж так думав», – каже подруга загиблого. | 17 років | ... | 25.02.2022 | 2022-02-25 | /app/storage/irpinmem/pages/d/daniyilsh.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||
| danyliuko | https://irpinmemory.org/p/danyliuko/ | Данилюк Олександр Олександрович | military | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/d/danyliuko.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||||||
| davidchukov | https://irpinmemory.org/p/davidchukov/ | Давидчук Олександр Васильович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Давидчук Олександр Васильович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Давидчук Олександр Васильович.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Давидчук-Олександр-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Давидчук-Олександр-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/05/Давидчук-Олександр-3.jpg"] | military | боєць батальйону ТРО «Айдар» | Давидчук Олександр народився 6 жовтня 1966 року в селі Грузьке. Зараз це Бишівська громада Фастівського району Київської області. Український військовий, боєць батальйону територіальної оборони «Айдар» Міністерства оборони України (позивний «Брод») загинув 27 липня 2014 року у віці 48 років поблизу міста Лутугине Луганської області. Освіта: середню освіту здобув у Бучанській школі-інтернаті № 5. Проходив строкову службу в армії, був направлений на службу в Афганістан, де став учасником війни. Після закінчення військової служби разом із родиною місцем постійного проживання обрав місто Ірпінь. Коли в 2014 році розпочалася російсько-українська війна, він разом із побратимами-афганцями організував волонтерський рух для допомоги українським військовим на Луганщині. Потрапивши в зону проведення АТО, Олександр побачив гостру потребу в досвідчених бійцях. Рішення було ухвалене швидко: Олександр Васильович мусить стати пліч-о-пліч із земляками на захист України. 27 липня 2014 року бійці батальйону «Айдар» узяли на себе удар танкових військ російських окупантів, утримуючи власні позиції. Потрапивши під шквальний обстріл російсько-терористичних військ, більшість бійців українського підрозділу загинуло. 30 липня в місті Ірпінь захисників Вітчизни прийшли провести в останню путь сотні людей. Похований герой на ірпінському міському кладовищі. Іменем О. В. Давидчука названа центральна вулиця його рідного села Грузьке на Київщині. Указом Президента України № 365/2015 від 28 червня 2015 року «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі» Олександр Васильович Давидчук нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). | 47 років | 06.10.1966 | 27.07.2014 | 1966-10-06 | 2014-07-27 | /app/storage/irpinmem/pages/d/davidchukov.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| davydenkoa | https://irpinmemory.org/p/davydenkoa/ | Давиденко Андрій Олександрович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Давиденко-Андрій-first-1.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Давиденко-Андрій-first-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Давиденко-Андрій-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Давиденко-Андрій-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Давиденко-Андрій-3.jpg"] | military | В/Ч2167 ЗСУ | Андрій Давиденко проходив військову службу в Донецькій області, покровський напрямок військова частина А 2167 «Чорні запорожці» Дружина Андрія Давиденка, Наталія Валеріївна, розповіла: «Андрій народився та проживав в с. Михайлівка-Рубежівка. Закінчив Михайлівсько- Рубежівську школу. Працював експедитором в компанії «Фокстрот». Був добрим, відповідальним, веселим, любив тварин. Мав домашнього улюбленця – собаку, любив рибалити, ходити в ліс, збирати гриби, мріяв подорожувати. Познайомилися ми завдяки спільним друзям. Андрій був прекрасним чоловіком, чудовим батьком і люблячим сином. Свою донечку Анастасію любив більше за життя. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, отримав повістку, пішов воювати. Востаннє ми з ним спілкувались в ніч на 11 серпня 2024 року. На той час він перебував на позиції біля Покровську, куди потрапив після місяця навчання. Це був його перший вихід на позицію. Андрій загинув під час артилерійського обстрілу, але тоді ми цього ще не знали. Майже рік він значився як зниклий безвісти. І лише в липні2025 року стало відомо, що внаслідок репатріації в лютому 2025 року, його тіло було передано в Україну. По результатам ДНК було встановлено особу. Співпадіння з ДНК матері 99,9999999999 відсотків. Так, 9 липня 2025 року нам повідомили страшну звістку про його загибель. Крім мене в Андрія ще залишилися мама, донька, брат та батько. Нам всім дуже важко змиритися з втратою, він був для нас найкращим. І саме таким він буде жити в наших серцях»,- закінчує розповідь Наталія. | 37 років | 01.09.1986 | 13.08.2024 | 1986-09-01 | 2024-08-13 | /app/storage/irpinmem/pages/d/davydenkoa.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| davydenkod | https://irpinmemory.org/p/davydenkod/ | Давиденко Дмитро Віталійович | civilian | Дмитро народився 30 березня 1988 року, у заквітчаному каштанами та акаціями Києві. Зростав веселим дружнім заповзятим хлопчиком. Закінчив 9 класів Слав’янської гімназії (м.Київ) та омріяне вище транспортне училище (м.Київ) за спеціальністю водій-автомеханік. З дитинства мав твердий намір стати далекобійником. Захоплювався фільмами про цю професію . Якийсь час працював водієм, але шукав роботу далекобійника. Мрія здійснилась в 2014році, його запросили в фірму “KREISS” (Латвія). Це була його учбова база. Нажаль, невдовзі, він серйозно захворів. Довелось повернутись до дому. Була проведена операція, потім період реабілітації, та на щастя вдалось повністю відновитись і повернутись на роботу. За вікном улюбленої вантажівки пролітали дні, ночі , країни, роки … Працював в Польщі потім в Литві. Повністю поглинутий роботою, Дмитро не встиг створити сім’ю, хоча й мав серйозні стосунки та подальші плани на життя. Дуже любив тварин. Хотів завести собаку, але все потім, коли буде родина, дім – повна чаша… “В нашій сім’ї завжди були коти. І Діма їх дуже любив” – з посмішкою згадує мама Тетяна. Дмитру подобався важкий рок. Матуся пригадує, з яким піднесенням вони з коханою Олесею відвідували концерт групи Rammstein в Києві . Завдяки пристрасті до музики, навчився грі на гітарі. Ще був завзятим рибалкою. Коли почалось повномасштабне вторгнення він був в Ірпені, чекав продовження робочої візи. Проживав а ЖК Грін ярд. 5 березня 2022 року Діма відвіз мене з чоловіком до Романівки, а сам повернувся додому, щоб взяти речі і поїхати в нашу квартиру, бо там залишився кіт. Коли він вийшов з підїзду, то побачив сусідів і озброєних російських військових. Військові підійшли до нього, відібрали рюкзак з документами, телефон і відпістили. Він тут же сів у свою машину і почав їхати. Але машину і Діму тут же розстріляли… | 33 роки | 30.03.1988 | 05.03.2022 | 1988-03-30 | 2022-03-05 | /app/storage/irpinmem/pages/d/davydenkod.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| davydenkom | https://irpinmemory.org/p/davydenkom/ | ДАВИДЕНКО МИКОЛА | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/02/Давиденко-Микола-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/02/Давиденко-Микола-first.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/07/Давиденко-1.jpg"] | military | Молодший лейтенант, командир взводу | Микола Давиденко героїчно загинув 10 лютого 2025 року при виконанні бойового завдання в районі н/п Шевченко Покровського району Донецької області. Микола народився в селі Михайлівка-Рубежівка на Київщині. Батьки — Тетяна Миколаївна (приватна підприємиця) та Сергій Володимирович (будівельник). У родині ріс ще один син — молодший брат Миколи Максим, 2002 р. н. Дитиною Микола був дуже спокійним, привітним до всіх — охоче вітався із зустрічними на вулиці, був дружелюбним, мав багато друзів. Рідні його згадують слухняним хлопчиком, який у вільний час часто малював та навіть брався за розмальовки для дорослих зі складними візерунками. Навчався в місцевій школі. Після закінчення школи вступив на навчання до МАУП на практичну психологію. Потім хотів вивчати кримінальну психологію, але не наважився. Паралельно з навчанням в інституті працював, влаштувавшись у «Шаленій білці» у Бучанському парку, а згодом — навчаючи дітей кататися на роликах у місцевому торгівельному центрі «Буча-Пасаж». Власне, щоб не просити на дрібні витрати гроші в батьків, брався за різну роботу: і кур’єрську розвозку, і дахи від листя очищував, і виконував різні дрібні доручення та прохання інших людей. Вільного часу собі практично не залишав. Цікава деталь: на роботу з дому і назад він їхав на роликах. «Микола дуже рано став на ролики, навчившись кататися самотужки приблизно в 12 років. Багато катався вулицею, а ще любив лазити по деревах, не боявся висоти, був сміливим і витривалим. До речі, свого меншого брата він також залучив до роботи інструктором у “Шаленій білці”, — ділиться спогадами мати Тетяна Миколаївна і додає: — Щоправда, за фахом — психологом — він не встиг попрацювати: йому важливо було набути досвіду спілкування з дітьми, тож і напрацьовував його інструктором із роликів». Звідки його любов до дітей — батьки не знають. Він тягнувся до дітей, а діти — до нього. Утім, Микола вмів бути й вимогливим, чудово тримати дисципліну, не допускаючи негативних емоцій. Це допомагало не лише проводити заняття, а й перемагати у змаганнях. У 2018 році… | 29 років | 09.02.1996 | 10.02.2025 | 1996-02-09 | 2025-02-10 | /app/storage/irpinmem/pages/d/davydenkom.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| demidovo | https://irpinmemory.org/p/demidovo/ | Демідов Олексій Вікторович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/05/Демідов-Олексій-2.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/05/Демідов-Олексій-2.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/05/Демідов-Олексій-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/05/Демідов-Олексій-3.jpg"] | military | старший розвідник-радіотелефоніст 3 розвідувального відділення 1 розвідувального взводу 1 розвідувальної роти | Зоріна Наталя Олександрівна розповідає про Олексія Вікторовича: «Олексій народився в місті Біла Церква Київської області. Там же закінчував с/ш №2, (тепер це спортивний ліцей) навчався в спортивному класі. Займався плаванням, мав звання майстра спорту, входив до юнацької збірної. Пізніше увійшов до Молодіжної збірної України з плавання. Займався боксом, мав спортивний розряд по боксу і також був майстром спорту, ще мав спортивний розряд по боротьбі. Любив футбол, до речі, коли він вже служив на запорізькому напрямку, то вчив грати в футбол місцевих хлопчаків. Його побратими розповідали, як хлопці чекали, коли дядя Льоша приїде поганяє з ними м’яч. В 1995 році вступив в Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського, пізніше, за сімейними обставинами, перевівся в Луганськ у Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля на факультет технологія та устаткування зварювання. Він був першим і єдиним, хто у 2002 році в Луганську захищав свій диплом українською мовою. Отримав найвищий бал з захисту дипломної роботи. Познайомилися ми з ним, коли я їхала в електричці до своєї подружки в Білу Церкву і у попутників запитувала, де краще вийти, щоб доїхати до потрібного мені району. Олексій не просто підказав, а й допоміг дістатися місця призначення. На цьому наше знайомство б і закінчилося, але вже за місяць ми випадково опинилися в одній компанії. Він одразу мене упізнав, почали спілкуватися. «Друге» знайомство стало вирішальним. Ми прожили разом 25 років. Він був вольовим, сильним, добрим, поруч з ним я нічого не боялася, я відчувала себе ніби в коконі, захищеною від усього світу. В 2001 році я закінчила навчання в Києві, і жила в Ірпені, він спочатку приїжджав до мене на канікули, а у 2002 році переїхав до мене. В 2014 році купили квартиру. Тут пройшли чудові роки нашого життя, тут народився син. Звідси Олексій пішов до лав ЗСУ в листопаді 2024 року. 24 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, я була на роботі в Києві, а Олексій же з сином – в Ірпені. Лише 5 бе… | 47 років | 20.07.1978 | 28.02.2026 | 1978-07-20 | 2026-02-28 | /app/storage/irpinmem/pages/d/demidovo.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| denisovsv | https://irpinmemory.org/p/denisovsv/ | Дєнісов Сергій Володимирович | civilian | – | 49 років | 24.02.1973 | ... | 1973-02-24 | /app/storage/irpinmem/pages/d/denisovsv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||
| derevyankos | https://irpinmemory.org/p/derevyankos/ | Деревянко Станіслав | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Деревянко-Станіслав.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Деревянко-Станіслав.jpg"] | military | 81-ша ОАМБр. Станіслав Деревянко героїчно загинув 27 березня 2016 року під час виконання бойового завдання поблизу м. Авдіївка Донецької області | 31 рік | 30.07.1984 | 27.03.2016 | 1984-07-30 | 2016-03-27 | /app/storage/irpinmem/pages/d/derevyankos.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| derzskyyv | https://irpinmemory.org/p/derzskyyv/ | Дерзський Віктор | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дерзський Віктор.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дерзський Віктор.jpg"] | military | Старшина, командир відділення | Віктор Дерзський героїчно загинув 18 жовтня 2024 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Плехове Курщини. Віктор Дерзський народився в Ірпені (Романівка). У 1989 році пішов до першого класу Ірпінської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 17, у 1992 році, у зв’язку з відкриттям Ірпінської ЗОШ № 12 та зі зміною місця проживання перевівся до Ірпінської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 12 із поглибленим вивченням іноземних мов, де і здобув базову загальну середню освіту, закінчивши навчання у червні 1997 року. Із 1997 р. до 2000 р. навчався в Бородянському професійно-технічному училищі № 26. Затим проходив військову службу у Збройних силах України. Повернувшись з армії, до 2019 року працював покрівельником, працівником кількох приватних фірм. У 2019 році і до початку повномасштабного вторгнення працював у міжнародній логістичній компанії. Велику війну зустрів зі зброєю в руках — уже 24 лютого 2022 року приєднався до лав ірпінського територіального об’єднання (ТрО). Віктор Володимирович брав участь у боях за рідне місто. Серед багатьох зруйнованих обстрілами окупантів ірпінських осель — і дім Віктора Дерзського… Після вигнання окупантів із Київщини служив у ГУР, у серпні 2022 року отримав поранення. Повернувшись до цивільного життя, працював в Ірпінському академічному ліцеї «Мрія». Однак надовго його не вистачило: прагнення бути серед побратимів і боронити країну взяло гору, тож Віктор повернувся до війська. Пішов добровольцем у ЗСУ, хоча за станом здоров’я був непридатний до військової служби. Його гасло: «Якщо ми не підемо захищати, то вони знову повернуться в Ірпінь». Віктор Володимирович Дерзський пройшов не одну гарячу точку фронту, зокрема на Бахмутському напрямку, Харківській області, Луганській області, Сумській області, навіть на острові Зміїний. Брав безпосередню участь у бойових діях під час захисту Батьківщини. Неодноразово під час виконання бойових завдань був пораненим, але це Віктора не зупиняло, і він знову після курсів лікувань повертався на фронт. Проявляв неаби… | 42 роки | 09.03.1982 | 18.10.2024 | 1982-03-09 | 2024-10-18 | /app/storage/irpinmem/pages/d/derzskyyv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| desnasv | https://irpinmemory.org/p/desnasv/ | Десна Сергій Вікторович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Десна-Сергій.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Десна-Сергій.jpg"] | military | В/ч 4355 ЗСУ | Сергій народився в с. Чорноморівка Херсонської області. 41-річний захисник загинув на Харківщині під час ротації внаслідок артилерійського обстрілу ворога. Освіта: після закінчення гімназії зі срібною медаллю вступив до Херсонського економіко-правового інституту (ХЕПІ). Був лідером курсу, брав участь у всіх заходах свого навчального закладу, грав у гумористичній команді, був активним членом студентської ради, за його участі було проведено не один десяток мистецьких подій у місті Херсоні. За студентським обміном рік навчався в University of Nebraska at Kearney, USA. Строкову службу проходив у в/ч у місті Десна Чернігівської області (багато жартував стосовно цього співпадіння). До початку повномасштабного вторгнення проживав із щасливою сім’єю в місті Мелітополі. Після приходу окупантів у це місто декілька місяців ще вірив у швидку перемогу України, але згодом вирішив перевезти родину в більш безпечне місце — Ірпінь (липень 2022 року). Одразу після облаштування родини (восени 2022 року) пішов у військкомат та мобілізувався до лав ЗСУ, адже понад усе хотів боронити рідну землю від окупантів. На КМБ за помітні лідерські якості та дисципліну, пошану серед побратимів одразу був призначений на посаду командира взводу ЗРВ. Перша локація, на яку було направлено Сергія, це Бахмутський напрямок. Якраз у період запеклих боїв за місто. Завданням Сергія було перебувати на передових позиціях ЗСУ та здійснювати захист неба над нашими воїнами. Завдяки роботі його команди вдавалося дуже довго стримувати наступ ворога. Тож за участь у цих боях був нагороджений медаллю «Бахмутський рубіж». Восени 2023 року бригада Сергія була виведена на доукомплектування. І вже на початку 2024 року — нова локація, Харківський напрямок. На жаль, 14 травня 2024 року під час ротації авто разом із Сергієм потрапило під артилерійський обстріл ворога. На початку свого військового шляху Сергій обрав позивний «Скіф» (адже він родом із Херсонської області), але його командир перейменував його в «Еталон», тому що Сергій був дійсно еталоном військового… Сергі… | 41 рік | 03.07.1982 | 14.05.2024 | 1982-07-03 | 2024-05-14 | /app/storage/irpinmem/pages/d/desnasv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| dezhkindyu | https://irpinmemory.org/p/dezhkindyu/ | Дєжкін Денис Юрійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Дєжкін-Денис-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Дєжкін-Денис-first.jpg"] | military | в/ч 3018, бригада швидкого реагування «Рубіж». | Загинув в березні 2022-го, в селі Лютіж, боронячи підступи до Києва. Денис народився у м. Уральськ в республіці Казахстан. В школі навчався у місті Маріуполі (ЗОШ №42), продовжив навчання у механіко-металургійному технікумі, що входив до складу Приазовського державного технічного університету. Захоплювався читанням книг, особливо любив фантастику, добре знав комп’ютер, дуже любив життя, мріяв, щоб на Землі панував розум, любов, логіка. Був одружений на чарівній дівчині з Ірпеня. У 2014 році молода родина поселилася в одному із будинків на вулиці Мечнікова. Був батьком двох донечок, які стали сенсом його життя і великих мрій. В цьому ж році пішов на службу за контрактом до Національної Гвардії України в бригаду швидкого реагування «Рубіж», яка відносилась до військової частини 3018 і розміщувалася в Гостомелі. Після захоплення Гостомеля ворогом разом з побратимами боронили підступи до Києва. Рубежем жорстоких боїв у лютому-березні 2022 року стали села Мощун, Лютіж, Гута- Межигірська. Денис загинув в селі Лютіж. На будинку в Ірпені , де мешкала родина Дежкіних встановлена меморіальна дошка герою. У скорбрті залишилася велика дружна родина-тато, мама, сестри, дружина, доньки. Похований Дєжкін Денис Юрійович в Чернігові. – | 39 років | 19.05.1983 | 12.03.2022 | 1983-05-19 | 2022-03-12 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dezhkindyu.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| didenkovi | https://irpinmemory.org/p/didenkovi/ | Діденко Владислав Іванович | civilian | Народився 8 березня 1979 року в місті Потсдам у Німеччині в сімʼї військових. 42-річний Владислав Діденко загинув 5 березня 2022 року, не доживши три дні до свого 43-го дня народження. Освіта: Київська гімназія № 257 «Синьоозерна», Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут», спеціалізація — менеджер. Із 2007 року Владислав проживав в Ірпені, відтоді як познайомився зі своєю майбутньою дружиною Людмилою. Тут одружився, тут народився син Роман. За словами дружини Людмили Діденко, Владислав був дуже світлою людиною, усіх любив. Дуже любив тварин, особливо котів та цуценят. «Раніше, коли ми мешкали в невеличкому приватному будинку на вул. Київській, Влад постійно приносив безхатьків-кошенят додому, ми їх виходжували й потім прилаштовували по сусідах. Так у нас і зʼявилися постійні чотирилапі члени сім’ї — два коти Кузіна і Тьома та дві собаки Боня і Боніта, урятовані з-під колес авто. Працював Влад менеджером: спочатку на фірмі “Сандора”, згодом у Сигарному домі “Фортуна”, пізніше відкрив свій бізнес — займався кавовими автоматами. Останніми роками перейшов до будівельної компанії, де продавав будівельні матеріали, вікна. Йому подобалося лагодити автомобілі, зварювати метал, майструвати та лагодити щось по господарству, у вільний час — готувати щось смачненьке для нас із сином — і все йому легко вдавалося. Улюблене хобі Влада — риболовля. Цьому він навчив і сина Ромчика. Музику слухав різну. Багато читав, особливо класичну і філософську літературу. За натурою — веселий, був душею будь-якої компанії, де завжди лунали його дотепні жарти. Владислав умів підняти настрій, знав, як підтримати людину в найскладніші моменти. Він був великою розрадою не тільки для мене, а й для всіх родичів і знайомих. Але найбільше в житті Влад любив сина Ромчика, який як дві краплі води схожий на свого татка. На момент початку війни й загибелі тата йому було 13. Якраз такий перехідний вік, коли хлопчику особливо потрібен батько. Влад завжди був для сина опорою та підтримкою, і досі залишається прикладом, в… | 42 роки | 08.03.1979 | 05.03.2022 | 1979-03-08 | 2022-03-05 | /app/storage/irpinmem/pages/d/didenkovi.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| didkivskiyim | https://irpinmemory.org/p/didkivskiyim/ | Дідківський Ігор Миколайович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Дідківський-Ігор-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Дідківський-Ігор-first.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2024-01-05_15-19-08-V20240323114408.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2024-01-05_15-19-07-V20240323114408.jpg"] | military | Народився 11 серпня 1979 року в місті Малин Житомирської області. З 2015 року проживав у Бучі. Два роки до війни мешкав у Ірпені. 42-річний Ігор Дідківський загинув 5 березня 2022 року. Освіта: після закінчення середньої школи навчався в ПТУ № 36. Отримавши спеціальність «електрик», працював у столиці. В останні роки свого життя Ігор Миколайович став підприємцем, заснував власну справу — відкрив будівельну фірму, яка спеціалізувалася на будівництві та ремонтах. Займався спортом — захоплювався змішаними бойовими мистецтвами, насамперед для підтримки фізичного стану, витримки й сили. Але і в престижних змаганнях брав участь: у 2018 році — у Всеукраїнському чемпіонаті з ММА, який проходив у Бучі в «Кампі», де він був найстаршим учасником (39 років) і вийшов у ½ фіналу. Спортсмен залишився дуже задоволений результатом, адже всі інші учасники були значно молодші, амбітніші, енергійніші. Він тоді програв лише чемпіону України із самбо: в першому бою переміг його, а в другому поступився молодому спортсмену по балах. Коли в 2014 році розпочалася війна, чоловік хотів іти на Схід добровольцем. Але йому щось завадило і він почав займатися волонтерською діяльністю: разом із керівником «Бучанської варти» Богданом Яворським возив на фронт різну потрібну захисникам допомогу. Коли вибухнула «повномасштабка», Ігор, котрий жив тоді в Ірпені, з першого ж дня пішов захищати свою громаду, свою країну. Знайомі хлопці з «Бучанської варти» привезли йому зброю з Києва, і він записався до тероборони. Зі зброєю в руках Ігор виконував військові завдання зі знищення ворога і його техніки. Виконував обов’язки розвідника — передавав координати окупантів нашим військовим. Також допомагав цивільному населенню — розвозив ліки, продукти та інші необхідні речі… Зі своєю рідною сестрою Іриною спілкувався у вайбері. Ще на початку великої війни він повідомив, що разом із побратимами потрапив в оточення. Пізніше командир брата розповів їй, як вони прийняли бій у Ворзелі, а коли відступали, то розділилися. Частину хлопців росіяни розстріляли, а ті, хто … | 42 роки | 11.08.1979 | 05.03.2022 | 1979-08-11 | 2022-03-05 | /app/storage/irpinmem/pages/d/didkivskiyim.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dimitrovr | https://irpinmemory.org/p/dimitrovr/ | Дімітров Роман Григорович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/02/01-Дімітров.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/02/01-Дімітров.jpg"] | military | молодший сержант штурмових військ | Дімітров Роман Григорович народився в Криму в м.Феодосія. Навчався в політехнічному технікумі за спеціальністю електромонтажника. Дружина Романа, Дімітрова Тетяна Олександрівна, розповідає: «Ми з чоловіком познайомилися в Криму у 2008 році. Мешкали там деякий час, потім переїхали в Ірпінь. Жили, працювали, виховували двох прекрасних донечок – Ангеліну і Альбіну. Мріяли, будували плани на майбутнє… Хотіли купити квартиру, зробити ремонт, працювати. Роман дуже любив свою роботу. Працював прорабом електромонтажником в Києві. Захоплювався фільмами. Він був дуже доброю людиною, люблячим батьком і прекрасним чоловіком. Наше життя змінила війна… Отримав повістку, пішов служити. 6 листопада 2023 року стався той найстрашніший день…» | 38 років | 23.04.1985 | 06.11.2023 | 1985-04-23 | 2023-11-06 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dimitrovr.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| dishkantsv | https://irpinmemory.org/p/dishkantsv/ | Дишкант Світлана Володимирівна | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Дишкант-Світлана-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Дишкант-Світлана-first.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2024-03-02_10-31-46-V20240323114408-1.jpg"] | civilian | Світлана Дишкант народилася 5 листопада 1961 року. Загинула 6 березня 2022 внаслідок смертельного поранення у Стоянці під час спроби виїхати з охопленого війною Ірпеня у віці 60 років. Про події, що відбувалися в березні 2022 року в Ірпені, розповідає Чайка Людмила Володимирівна — донька Світлани Володимирівни і свідок тих трагічних подій: «Ми з чоловіком та його брат із дружиною мешкали на вулиці Українській у місті Ірпені, моя мама і свекруха проживали в Києві. Коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, обстріли Києва, ми вирішили забрати рідних до себе в Ірпінь. У нашому будинку був великий сучасний паркінг, який відразу ж почав служити мешканцям як укриття. Паркінг став місцем порятунку від обстрілів. Ми з рідними перебували тут до 6-го березня. Та коли холод, відсутність питної води, їжі, пожежі стали нестерпними, ми з сусідами по паркінгу вирішили вибиратися з міста. 6 березня о 8-й ранку було вирішено обвішати авто білими стрічками, зробити написи «Діти» й вирушити до Житомирської області через Стоянку. 5 березня колона з декількох автівок виїхала, ми знали, що всі до місця призначення добралися. Наша колона складалася з восьми автівок, наш автомобіль у ній рухався четвертим. У ньому була моя мама. Виїхали на трасу, під’їжджали до Стоянки і раптом почався обстріл із автоматів, у першу машину кинули гранату. Мирних громадян обстрілювали російські десантники (як нам здалося), усі вони ховали обличчя за балаклавами, кричали: «Не смотреть, всем выйти из машин!» Із авто вийшли не всі — моя мама отримала кульове поранення в сонну артерію і померла відразу ж. Було ще п’ять загиблих, поранений у голову брат мого чоловіка, травмоване маленьке дитя на руках у своєї матері. Нас завели в якийсь будинок, забрали телефони, ноутбуки, усе потрощили, обшукали автомобілі, усе з них вивернули. До трупів нам підходити заборонялося. Я бачила тіло своєї матусі обабіч дороги, але підійти не могла. Росіяни довго, як нам здалося, радилися, що з нами робити, нас у приміщенні перебувало дев’ять осіб, серед нас був пор… | 60 років | 05.11.1961 | 06.03.2022 | 1961-11-05 | 2022-03-06 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dishkantsv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dmitrenkosd | https://irpinmemory.org/p/dmitrenkosd/ | Дмитренко Сергій Володимирович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дмитренко Сергій Дмитрович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дмитренко Сергій Дмитрович.jpg"] | military | Народився 29 травня 1977 року. 44-річний Сергій Дмитренко загинув 15 березня 2022 року. Про Сергія згадує вчитель трудового виховання Михайлівсько-Рубежівського ліцею Микола Федорченко. Микола Олександрович запам’ятав свого учня таким: «Сергій навчався у школі з першого по 9-й клас. Невеликий на зріст, худорлявий. Він був тим учнем, навколо якого завжди щось відбувалося цікаве, був запальним та енергійним, мав багато друзів. Футбол став улюбленим видом спорту для нього. Активно займався ним у шкільній футбольній команді. У нього добре виходила гра нападником. На уроках трудового виховання був майстром на всі руки. Дотепний, управний, любив техніку, любив майструвати, винаходити, особливо вдавалися йому вироби на токарному верстаті. Завжди дослухався до порад учителів. Гостро реагував на несправедливість, на непорядні вчинки однокласників». Коли почалася війна на Сході, серед перших вирушив добровольцем, воював на Донецькому напрямку, брав участь в обороні Донецького аеропорту, отже, став учасником Антитерористичної операції. Повернувся до села в 2016 році. Працював на одному з місцевих підприємств. Під час російської навали в лютому 2022 року першим вступив до лав територіальної оборони села Михайлівка-Рубежівка. Односельці розповідають, що першим вийшов назустріч російським танкам, намагався «поговорити по-чоловічому» з окупантами. Був убитий росіянами. Дізнавшись, що Дмитренко Сергій брав участь в антитерористичній операції, орки вирізали йому грудну клітину. Близьких, родичів нема. Похований у селі Михайлівка-Рубежівка на кладовищі поруч із батьками. | 44 роки | 29.05.1977 | 15.03.2022 | 1977-05-29 | 2022-03-15 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dmitrenkosd.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dmitrievaap | https://irpinmemory.org/p/dmitrievaap/ | Дмитрієва Альбіна Пропоківна | civilian | – | 88 років | 19.11.1933 | ... | 1933-11-19 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dmitrievaap.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||
| dmitrishynd | https://irpinmemory.org/p/dmitrishynd/ | Дмітрішин Дмитро | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Дмітрішин-Дмитро.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/12/Дмітрішин-Дмитро.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Дмітрішин-Дмитро-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Дмітрішин-Дмитро-2-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Дмітрішин-Дмитро-3.jpg"] | military | В/ч А0536 | Дмитро Дмітрішин був добровольцем з 2014 року. Повномасштабну війну зустрів між Волновахою та Маріуполем. Пережив полон. Помер від наслідків травм і хвороби 29 серпня 2025 року. Служив в 53-й механізованій бригаді з 2016 року, потім у 93-й бригаді «Холодний Яр» й 59 бригаді. Потім знову повернувся у 53 бригаду імені князя Володимира Мономаха, з якою починав свій бойовий шлях. Дружина Дмитра, Дмітрішина Ольга Ігорівна, розповідає про свого чоловіка: «Дмитро народився в місті Щастя Луганської області, закінчив школу №56, потім навчався в технікумі за спеціальністю «електрозварювальник». Ми познайомилися з Дмитром в Київській обласній лікарні в серпні 2022 року, куди він потрапив після важкого поранення, внаслідок чого ампутували нижню третину правої нижньої кінцівки. Я працювала медсестрою в травматологічному відділенні, де перебував Діма, так і познайомились, почали зустрічатися, у вересні 2022 року Діма зробив пропозицію, і в жовтні ми одружилися. Одним з найяскравіших спогадів була поїздка влітку на Дружбовський карʼєр або як його ще називають «Житомирські Мальдіви». Краса там просто неймовірна, вода чудова, природа прекрасна. Відпочили ми тоді дуже добре. Дмитро був сміливий, відважний, завжди впевнений у собі, мав свою думку і свій погляд на будь-яку ситуацію, ніколи не відмовляв у допомозі друзям, побратимам і навіть незнайомим. Дуже любив рибалку, це було його хобі, любив автомобілі, із задоволенням їх ремонтував, полірував, шліфував, фарбував. Ніколи не сидів без діла, диван і телевізор це взагалі не про нього, завжди в був у русі. Коли не займався справами, ми просто гуляли по місту або на природі. В нас були чудові стосунки, ми завжди були разом, весь побут вели разом, дуже багато гуляли у парках, скверах, ходили в кіно, театр, кафе, в гості до друзів, в кінці дня завжди обговорювали події сьогодення, ділилися своїми думками, емоціями. Коли почалась антитерористична операція на Сході України, Дмитро добровольцем пішов на фронт, у 2016 році підписав контракт з 53 бригадою. На початку повномасштабного втор… | 30 років | 01.03.1995 | 29.08.2025 | 1995-03-01 | 2025-08-29 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dmitrishynd.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| domini | https://irpinmemory.org/p/domini/ | Домін Ігор Адамович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Домін-Ігор-first-1.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Домін-Ігор-first-1.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/ДОМІН-ІГОР-2-scaled.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/08/Домін-Ігор-3-scaled.jpg"] | military | зв’язківець | Ігор Домін народився у місті Дрогобич Львівської області. Там виріс, закінчив середню загальноосвітню школу. Дитяче захоплення щось майструвати із дерева і визначило подальшу професійну долю хлопчика. Тож щоб навчитися вже професійно виготовляти меблі, він вступив до львівського лісотехнічного училища. Згодом, у 1986 році, за розподілом потрапив до Ірпеня, де на той час на повну потужність працювала місцева меблева фабрика. Здобувши фах і роботу, Ігор Домін не став відкладати на потім створення родини. Тож незабаром, зустрівши Надію, одружився. Щоправда, у шлюбі перебував лише 10 років, після чого подружжя вирішило розлучитися. Син Ігоря та Надії Остап перебрався жити до батька. Другий шлюб Ігор уклав із Тетяною Петляшенко (2002 рік), з якою і прожив до кінця свого, на жаль, короткого життя. Разом в Ірпені господарювали, виховували Остапа, доки не прийшла перша біда: унаслідок нещасного випадку 20-річний юнак загинув… Більше дітей у Ігоря не було. Затим поховали маму Ігоря. Чоловік зосередився на роботі. Пішовши з меблевої фабрики, займався власною підприємницькою діяльністю. Так само виготовляв меблі: кухні, дивани, гарнітури, дерев’яні драбини і сходи… Усе вмів робити ладно і якісно, чим заслужив повагу багатьох клієнтів, які знову і знову зверталися до свого майстра. Утім, не лише професійними якостями притягував до себе Ігор Адамович. Він відзначався добрим характером, часто був душею компанії, жартівником, вигадником, навіть… Дідом Морозом. Так, у час, коли ще не набула поширення послуга «Виклик Діда Мороза», у його костюм убирався Ігор Домін і йшов тішити, розважати й обдаровувати місцевих дітлахів, які вже чекали на нього. Ігор Адамович юнаком пройшов військову строкову службу в армії. Здобуті знання і вміння неабияк знадобилися йому, коли країна опинилася в небезпеці. «Ігор завжди мав активну громадянську позицію. Коли у Києві розпочалася Революція Гідності (2013 рік) і Майдан став місцем волевиявлення народу, Ігор без вагань вирушив до столиці разом зі своїми земляками-львів’янами, — згадує його дружина … | 53 роки | 11.08.1966 | 26.06.2017 | 1966-08-11 | 2017-06-26 | /app/storage/irpinmem/pages/d/domini.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| drashpulnv | https://irpinmemory.org/p/drashpulnv/ | Драшпуль Назарій Владиславович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Драшпуль Назарій Владиславович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Драшпуль Назарій Владиславович.jpg"] | military | Народився 31 грудня 1994 року. 27-річний Назарій Драшпуль загинув 28 серпня 2022 року. Освіта: середня школа; у коледжі здобув спеціальність «Бухгалтерський облік»; потім вступив на факультет Національного університету біоресурсів і природокористування України, здобувши фах «Облік і оподаткування»; вивчав фізику в Київському національному університеті імені Т. Г. Шевченка. І весь час готувався до війни. Назарій у сім’ї — єдиний син. Батьки вкладали у виховання сина власні знання, здібності, досвід. Та на створення самого себе як особистості хлопчина докладав власні великі зусилля: багато читав, любив точні науки, займався спортом, навчався у школі, у закладах вищої освіти, любив бойові мистецтва, займався карате і поставив за мету освоїти бойовий гопак. В Ірпені — місті, де жив і зростав Назарій (тут мешкає п’яте покоління його родини) він намагався відвідувати всі новостворені гуртки, клуби, студії. Мама Назарія Марія Степанівна розповідає: «Наш син був незвичайною дитиною. Змалечку мріяв стати військовим, хоча даних до військової справи, як нам із батьком здавалося, він не мав. Риси сучасного військового з глибокими знаннями фізики, комп’ютерних наук, фінансової справи він виховував у собі самостійно. У 15 років почав грати в страйкбол — це командна гра, у якій “бій” ведеться 6-мм пластмасовими кульками з точних копій бойової зброї. Відмінною рисою гри є чесність. Також Назарій займався реконструкцією, мав багато військового спорядження і аксесуарів, велику увагу приділяв вивченню техніки бою і військової медицини. Ще в дитинстві перші дві військові форми для Назарія шила його тітка, а вже в підлітковому віці була куплена у військторзі найменшого розміру. У 2014–2017 роках ніс службу в 101-й окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних сил України, періодично здійснюючи бойові відрядження в зону АТО (OOC) як військовий службовець фінансової служби. Після повернення звідти повторював: “Війна з росією буде”. Тому вирішив змінити свою військову спеціальність фінансиста, і в 2021 році пройшов військові збори… | 27 років | 31.12.1994 | 28.08.2022 | 1994-12-31 | 2022-08-28 | /app/storage/irpinmem/pages/d/drashpulnv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| drimlyutenkozp | https://irpinmemory.org/p/drimlyutenkozp/ | Дрімлютенко Зінаїда Петрівна | civilian | 90 років | 20.06.1931 | ... | 1931-06-20 | /app/storage/irpinmem/pages/d/drimlyutenkozp.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||||
| dubenchakdv | https://irpinmemory.org/p/dubenchakdv/ | Дубенчак Дмитро Вікторович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дубенчак Дмитро Вікторович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дубенчак Дмитро Вікторович.jpg"] | military | Народився 22 липня 1984 року в Ірпені. 38-річний Дмитро Дубенчак загинув 29 жовтня 2022 року. Освіта: 2002 року закінчив середню школу №2 та музичну школу по класу фортепіано, самостійно опанував і гітару. Мав здібності до іноземних мов. У дитинстві вивчив іспанську, а вже в більш старшому віці — англійську мову, якою вільно володів. На високому рівні грав у шахи. Любив майструвати руками, тому після школи вступив на літакобудівний факультет Київського авіаційного університету «Обслуговування повітряних суден», після закінчення якого з 2013 року став працювати на Державному підприємстві імені Антонова техніком першої категорії (обслуговував літаки, виявляючи несправності). Дмитро Дубенчак по лінії батька був нащадком видатного українського роду Щербаківських, який подарував людству всесвітньо відомих дослідників української культури: Вадима Михайловича (1876–1957) і Данила Михайловича (1877–1927) Щербаківських — науковців, етнографів, істориків, археологів, про яких понад пів століття забороняли навіть згадувати на їхній батьківщині, а нині видано книжки, відзнято фільми. Вадим Щербаківський був радником президента Грушевського з питань культури та мистецтва. Його брат Данило Щербаківський завідував відділом Київського краєзнавчого музею. Вони удвох зібрали велику кількість артефактів для музею. Самі голодували, але робили все, щоб було що залишити своїм нащадкам, наприклад, вишивані рушники, які вони вишукували по всіх українських селах. Дмитрова прабабуся Єлизавета Михайлівна Щербаківська доводилася двоюрідною сестрою Вадиму і Данилу, а також їхній сестрі Євгенії, яка була дружиною Василя Кричевського — видатного українського архітектора, засновника української художньої академії, автора Малого герба України, брата Федора Кричевського — видатного українського живописця, який останні роки свого життя жив в Ірпені. Обидва рідні діди воювали під час Другої світової війни, рідний прадід був січовим стрільцем і боронив незалежність України в 1918 році. Прабабуся Онісія була онукою національного героя Польщі Антоніо … | 38 років | 22.07.1984 | 29.10.2022 | 1984-07-22 | 2022-10-29 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dubenchakdv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dubikdv | https://irpinmemory.org/p/dubikdv/ | Дубик Дмитро Васильович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дубик Дмитро Васильович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дубик Дмитро Васильович.jpg"] | military | Народився 24 вересня 1997 року в Житомирській області. Коли Дмитру було три роки — родина переїхала в Київ, а через 18 років Дубики купили квартиру в Ірпені та оселилися в ній. 24-річний Дмитро Дубик загинув 20 березня 2022 року. Освіта: закінчив 9 класів у 2013 році і вступив до коледжу ім. Б. Грінченка за спеціальністю «Організатор виробництва». Після закінчення в 2017-му далі навчався в університеті за спеціальністю «менеджмент». Паралельно з навчанням працював у супермаркеті «Сільпо», де після отримання диплому став завідуючим. У 2019 році пішов на строкову службу в армію. За розподілом потрапив у військову частину неподалік Києва (село Миколаївка, що вздовж Житомирської траси). Під час служби за власним бажанням підписав контракт із ЗСУ (частина спецзабезпечення). Батьки не відмовляли сина від кар’єри військового, яку для себе обрав Дмитро. Мати Дмитра Тетяна Дубик розповідає: «Коли почалася війна, Дмитро в ніч із 23 лютого на 24-те як старший солдат був на чергуванні. Я прокинулась о 5-й годині ранку від звуку літаків, що дуже низько пролітали над будинком. Чоловік, Дубик Василь Васильович, уже на той час поїхав до Києва на роботу (він дуже рано виїжджав). Після мене вскочила й наречена сина, Діана. Я виглянула у вікно й побачила людей, які вибігали з валізами й сідали в автомобілі. Кажу Діані, що, мабуть, щось надсерйозне почалося. Й одразу подзвонив син, підтвердив, що почалася війна і що він додому сьогодні не прийде… 23 лютого, відколи він пішов на службу, ми востаннє бачились. А 19 березня була остання наша телефонна розмова». Щоб не лякати і не засмучувати батьків, а також не передати якоїсь закритої інформації, Дмитро по телефону ніколи не розповідав, що насправді відбувається, запевняв, що в них усе спокійно, старався шуткувати, розказував, що вони з хлопцями обговорюють, хто що замовить приготувати мамі після повернення з чергування. Батьки знали, що село, де перебуває їхній син, в оточенні… Небезпечно стало й у самому Ірпені, тож 3-го березня Дубики покинули місто й виїхали в Житомирську область. … | 24 роки | 24.09.1997 | 20.03.2022 | 1997-09-24 | 2022-03-20 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dubikdv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dubikmm | https://irpinmemory.org/p/dubikmm/ | Дубик Микола Миколайович | civilian | Народився 21 березня 1961 року в Житомирській області, село Торчин. Загинув в Ірпені під час обстрілів 23 березня 2022 року у віці 61 рік. Освіта: після закінчення місцевої школи вступив до Головинського вищого професійного училища нерудних технологій, вивчившись на бульдозериста. За розподілом на першу свою роботу потрапив до Ірпеня. Спершу трудився там, але згодом пішов служити до армії. Повернувшись, працював на будівництвах, зокрема в будівельно-монтажному управлінні, брав участь у будівництві одного з київських мостів. Також перебував на заробітках у Молдові. У Миколи Дубика була родина, але так сталося, що розпалася. Дружина переїхала жити в Молдову, із сином, який залишився в Києві, зі слів Миколиної сестри Валентини, не спілкувалися. На початку повномасштабної війни Микола Миколайович залишився в Ірпені, у перші ж дні відправивши до Києва сестру з чоловіком та пообіцявши доглядати за тваринами, картинами та майстернею. Але ворожі обстріли були дуже нещадними, тож унаслідок цього й майстерня згоріла, і Микола Дубик загинув, отримавши кульове поранення в трьох місцях, несумісне з життям. «Його застрелили, — розповідає сестра Валентина. — Коли першого квітня волонтери добралася до Ірпеня, то дізналися, що він біля альтанки розклав вогнище, аби приготувати їсти. Микола не ховався, хоча ми, евакуйовуючись, його просили бути в домі. Але він боявся, що може опинитися під завалами. Тож ніколи не спускався в підвал, сидів на кухні, натомість говорив нам у перші дні, коли ми були разом: “Якщо вас привалить, то я вас буду відкопувати”». Загинув Микола Дубик 23 березня. Тоді зв’язку з Ірпенем практично не було. Сестрі вдалося домовитися з волонтером із баптистської церкви, який зміг у ті чорні для Ірпеня дні добратися до оселі Миколи Миколайовича. «Я вам погану новину привіз. Ваш брат убитий, уже три дні як…» Затим на допомогу прийшов місцевий депутат, завідувач місцевого кладовища Петро Король, який попри складні умови, потурбувався про тіло убитого й тимчасово захоронив його навпроти будинку. Коли до Ірпеня можна б… | 61 рік | 21.03.1961 | 23.03.2022 | 1961-03-21 | 2022-03-23 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dubikmm.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| dubovichvv | https://irpinmemory.org/p/dubovichvv/ | Дубович Володимир Володимирович | civilian | Народився в 1960 році на Київщині. Загинув 28 березня 2022 року в 61-62-річному віці від уламкового поранення під час воєнних дій в Ірпені. Освіта: окрім загальноосвітньої, закінчив музичну школу, грав на баяні. Служив в Афганістані. Отримав поранення, був госпіталізований. Загалом пробув в Афганістані десять років. Однак після закінчення служби пенсії ветерана війни не отримував, адже загубив документи. Повернувшись в Україну працював в одному з Будинків культури. На якийсь час поїхав до росії на заробітки — у Геленджику був водієм маршрутки. Дітей у Володимира Дубовича не було, як і рідних братів та сестер. В Ірпені прожив останні пʼятнадцять років. Там і познайомився з Оленою Іванівною Гусєвою, яка стала йому громадянською дружиною. Працював різноробочим, мав золоті руки — займався електрозварюванням, добре розбирався в електриці та в автомобілях. Допомагав по дому, залюбки із жінкою висаджував квіти. На момент початку повномасштабного вторгнення росії в Україну разом із Оленою Іванівною перебував в Ірпені, у своїй хатинці на вулиці Паламарчука, що в центрі міста. Як і в інших районах, той росіяни також нещадно обстрілювали з важкої артилерії. Володимир Дубович, отримавши «загартування» воєнними діями в Афганістані, не панікував і не боявся. Натомість допомагав іншим людям — мчав до постраждалих пожежі тушити, відгукувався на прохання людей — знайомих і незнайомих, заспокоював свою жінку. Під час обстрілів Володимир Володимирович та Олена Іванівна перебували в будинку — в підвал не спускалися. 28 березня вночі стався сильний вибух, від його удару повилітали вікна. «Ми в ті дні, бачачи, що ситуація дуже серйозна, збиралися евакуйовуватися. І якраз надумали їхати, коли прилетіла ракета… Його відразу вбило, уламком у живіт. Він мене затулив собою. Потім на мене стіна впала, то вранці мене витягували люди», — розповідає Олена Гусєва. Жінка з допомогою волонтерів потрапила до обласної лікарні, де два місяці лікувалася після вилучення численних уламків. Володимира Володимировича Дубовича сусіди спершу поховали у дво… | ... | 28.03.2022 | 2022-03-28 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dubovichvv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||||
| dudayvv | https://irpinmemory.org/p/dudayvv/ | Дудай Віталій Вікторович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дудай Віталій Вікторович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дудай Віталій Вікторович.jpg"] | military | Народився 5 квітня 1990 року в селі Борівка Макарівського району Київської області. 33-річний Віталій Дудай загинув 21 травня 2023 року. Освіта: у 2007 році закінчив місцеву загальноосвітню школу (нині — Борівська гімназія). Опісля вступив до Житомирського державного університету імені Івана Франка на факультет «фізичне виховання» і в 2012 році здобув вищу освіту та кваліфікацію тренера. Одночасно навчався на військовій кафедрі, тож, закінчуючи університет, склав військову присягу й отримав звання «молодший лейтенант запасу». Упродовж двох років Віталій працював учителем фізичного виховання у Комарівській школі, пробував себе в ролі тренера в одній із вишгородській спортшкіл. Із майбутньою дружиною вони вперше зустрілися на весіллі спільних знайомих. «Я туди випадково потрапила, — говорить вдова воїна Анжела Дудай, — не збиралася на те весілля, а потім таки пішла. Це, мабуть, доля». Жінка каже, що Віталій припав їй до душі з першого погляду. У нього була дуже гарна усмішка, але за характером він людина серйозна. Тож, щоб усміхався, намагалася його розвеселити. І вже потім обоє щиро сміялися. Пара почала зустрічатися в 2011 році. Невдовзі Віталій привів молоду дружину в дім своїх батьків. А за рік подружжя переїхало до Ірпеня. У них народилися двоє діток: у 2015-му — синочок Вадим, у 2018-му — донька Марина. Працював Віталій Дудай у сільській школі, на роботу їздив щодня. Згодом влаштувався в лісництво, на заготівлю деревини. Ліс любив усім серцем, добре в ньому орієнтувався, навіть уночі (ці навички знадобилися на «нулі», на полі бою). Ліс манив його своєю таємничістю, щедрістю, грибами, ягодами… Молодий чоловік мріяв створити власну справу, пов’язану з ним. Коли вибухнула «повномасштабка», Віталій був на роботі. Але одразу примчав додому та вивіз родину до батьків у Борівку. Але й там стало неспокійно, тож повіз дружину й дітей на Волинь, де проживали родичі його сім’ї. Усі ці дні він був у глибоких роздумах, наче ухвалював дуже важливе рішення. Одного дня молодий чоловік обійняв дружину, маму й сказав: «Я маю й… | 33 роки | 05.04.1990 | 21.05.2023 | 1990-04-05 | 2023-05-21 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dudayvv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dudchenkosv | https://irpinmemory.org/p/dudchenkosv/ | Дудченко Сергій Володимирович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дудченко Сергій Володимирович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Дудченко Сергій Володимирович.jpg"] | military | командир машини | Загинув під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку с. Мала Токмачка. Сергій був родом із Чернігова, де народися, ходив до школи. Ріс непосидючою, активною і допитливою дитиною, мав чудове почуття гумору, загострене почуття справедливості, нікому не давав в образу свою маму. Після здобуття базового навчання вступив до будівельного училища. Затим був призваний на армійську службу до Високомобільних десантних військ (зараз ця назва замінена на «Десантно-штурмові війська ЗСУ» — ДШВ ЗСУ). Повернувшись із армії, Сергій працював за освітою — на будівництвах. Саме цій роботі він присвятив своє професійне життя, спершу працюючи в командах інших будівельників, а згодом створивши власну будівельну бригаду. Зустрівши Олену, яку покохав, у 2004 році створив родину. Разом вони прожили 19 років, народили (2006 року) й виховали доньку Катерину. У 2013 році разом із родиною переїхав до Ірпеня, уподобавши місто за його затишок і красу. Зі слів близьких людей, Сергія завжди згадують як веселого чоловіка, доброзичливого, до якого можна було звернутися з проханням про допомогу і не отримати відмови, турботливого, наполегливого та навіть упертого в досягненні своїх цілей і в бажанні все зробити по-своєму, разом із тим — закритого, який не любив сторонніх посвячувати в подробиці особистого життя, не любив публічності та зайвої уваги до себе. Повномасштабна війна застала Сергія в Ірпені, де він і перебував упродовж окупації. Це були дуже тяжкі тижні: постійні масовані обстріли, пожежі, загибель земляків, що ставалася на його очах, страх за родину і власне життя, безнадія та відчай. Коли ж вдалося вирватися з охопленого війною міста, він виїхав до рідних у місто Рівне, які змогли 5 березня покинути Ірпінь у перші дні великої війни. На жаль, раніше це зробити не вдалося: в автомобілі, яким сусід вивіз дружину і доньку, не залишилося більше місця. Виїхати з іншим сусідом він теж не зміг: якраз у сусідський дім прилетіла ракета, зчинилася пожежа, вогонь охопив не тільки будівлю, а й автівки. А затим, щойно повернувся додом… | 48 років | 01.04.1975 | 30.07.2023 | 1975-04-01 | 2023-07-30 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dudchenkosv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| dvornikova | https://irpinmemory.org/p/dvornikova/ | Дворніков Андрій Андрійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Дворніков-Андрій-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Дворніков-Андрій-first.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/ФОТО2-V20240323114408-6.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/ФОТО3-V20240323114408-3.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/ФОТО4-V20240323114408-3.jpg"] | civilian | Народився 23 листопада 1990 року в місті Буча. 31-річний Андрій Дворніков загинув 4 березня 2022 року. Освіта: закінчив Бучанську загальноосвітню школу №3. Мріяв вивчитися на кухаря, але в родині було скрутно з грошима, тож одразу після школи пішов працювати. Мав золоті руки, за що б не брався, усе йому вдавалося: виготовляв меблі, ремонтував машини, займався логістикою та перевезеннями. Із 2020 року і до початку повномасштабної війни разом зі своєю другою (цивільною) дружиною Юлією працював водієм-експедитором у досить відомій у Києві фірмі «Гудвайн». Спочатку молода пара жила в найманій квартирі, потім — у батьків нареченої в селі Пухівка Броварського району, а пізніше переїхали в Бучу, до бабусі Андрія. Йому як учаснику АТО міська рада дала квартиру, там подружжя почало робити ремонт. Про антитерористичну операцію на Сході Андрій Дворніков не любив згадувати, адже в будь-яких масштабах війна — це війна — кривава й жорстока. Свого часу чоловік пройшов строкову службу в десантних військах, тож мотивував свою участь в АТО, куди пішов добровольцем, так: «Я давав присягу українському народу. Я маю там бути! Ми боремося за нашу землю. Якщо не ми, то хто?» Андрій не був упевнений, що повернеться з війни на Сході — чимало його побратимів полягли там. Тому адекватно оцінював ситуацію і говорив своїм рідним: «Бої точаться запеклі, може статися будь-що. Якщо я не повернуся, то, значить, так треба». Тоді в ЗСУ він прослужив рік — із 2015-го до 2016-го. Опісля повернувся до мирного життя зі словами: «Моя війна закінчилася. Я своє вже відвоював». У нього почалися проблеми зі здоров’ям, постійно боліла спина. Андрій небезпідставно вважав, що війна ламає психіку. Після участі в АТО тривалий час йому снилися бої, він не міг спати, а тиша гнітила і насторожувала. Повертаючись додому, свої бронежилет, шолом, інше спорядження віддав хлопцям, які залишалися на «нулі». Собі залишив тільки військову форму. Попри жорстокість росіян, яку бачив на власні очі, не вірив, що вони здатні напасти на всю Україну. Вважав, бойові дії загострят… | 31 рік | 23.11.1990 | 04.03.2022 | 1990-11-23 | 2022-03-04 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dvornikova.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dyagilevmp | https://irpinmemory.org/p/dyagilevmp/ | Дягілєв Михайло Пилипович | civilian | – | 90 років | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/d/dyagilevmp.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||||
| dymarchukva | https://irpinmemory.org/p/dymarchukva/ | Димарчук Віталій Анатолійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Димарчук-Віталій.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Димарчук-Віталій.jpg"] | military | Віталій народився в місті Макіївка Донецької області. 56-річний Віталій Анатолійович загинув під Покровськом внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Через рік після народження його родина переїхала в місто Ірпінь Київської області, яке стало для нього рідною домівкою. Саме тут він пішов у перший клас Ірпінської середньої школи № 17 (нині Ірпінський академічний ліцей «Мрія»). У дитинстві захоплювався історією і мав енциклопедичні знання з цього предмету, чим неабияк дивував своїх друзів. Його допитливий розум шукав відповіді на різноманітні питання: як з’явилася Земля? Звідки береться електрика? Чому трапляються землетруси? Разом із цим приділяв значну увагу спорту. Займався плаванням та волейболом. Через роки, коли став батьком, передав це захоплення молодшому сину. Після отримання атестату про середню освіту подав документи до Ірпінського індустріального технікуму, який згодом став Державним податковим університетом. У 1986 році проходив службу в Збройних лавах, в Автономній Республіці Крим, у селищі Новоозерне. Там і закохався в море, у його безкраї води. Коли Крим анексувала росія, то мріяв звільнити його територію і знову поїхати в місця сили, що надавали енергії для звершення потаємних мрій. Після служби в армії вирішив все ж отримати відповіді, які шукав із дитинства, і подав документи до Київського університету імені Т. Г. Шевченка на геофізичний факультет, де залюбки навчався. Згодом працював на посаді техніка лабораторії фізики прогнозування землетрусів. Проводив багато часу на природі. Застосовував знання на практиці. Умів орієнтуватися по зірках, сонцю і завжди знаходив правильний шлях. Палатка, казанок, знаряддя для риболовлі завжди були напоготові в його похідному рюкзаку. Друзі та рідні згадують, що мав «золоті руки», адже міг полагодити будь-який двигун. Після отримання диплому Віталій зустрів своє кохання на все життя — майбутню дружину Оксану. Згодом у щасливій сім’ї народилися двоє дітей — дочка та син. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, то разом із дружиною залишалися в місті, бо на … | 56 років | 14.04.1968 | 08.05.2024 | 1968-04-14 | 2024-05-08 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dymarchukva.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| dzhunkivskiyov | https://irpinmemory.org/p/dzhunkivskiyov/ | Джунківський Олексій Васильович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Джунківський-Олексій-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Джунківський-Олексій-first.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2023-12-28_17-22-39-V20240323114408.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2023-12-28_17-20-17-V20240323114408.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/photo_2023-12-28_17-20-01-V20240323114408.jpg"] | civilian | Народився 3 серпня 1982 року в селі Юрківка Київської області. 39-річний Олексій Джунківський загинув 24 березня 2022 року. Освіта: навчався в школі в смт Глеваха Київської області. 1999–2003 рр. — навчання в Національному університеті фізичного виховання і спорту України, де отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Олімпійський та професійний спорт», здобув кваліфікацію тренера з боксу, викладача фізичного виховання. Олексій Васильович — майстер спорту України міжнародного класу з боксу. 1999–2008 рр. — член збірної команди України з боксу. Після закінчення спортивної кар’єри став тренером із боксу, цю справу вважав сенсом свого життя, віддавав їй багато сил і часу. В Ірпені з 2019 року його діяльності в нього було понад 150 учнів різного віку, а за всю його кар’єру тренера налічувалося близько тисячі. Останні три роки перед початком війни разом із дружиною Анастасією, з якою одружився 2 вересня 2006 року, проживав у місті Ірпені. Подружжя виховувало доньку Анжеліку, яка народилася в 2007 р. Дівчині нині 16 років і вона багато в чому схожа на свого тата — як рисами обличчя, так і характером: надзвичайно цілеспрямована, безстрашна, патріотка своєї країни. Олексій по життю відчував себе абсолютно вільною людиною, нікого й нічого не боявся, був сміливим. Любив справедливість, гостро не сприймав будь-які прояви корупції. Був справжнім патріотом своєї держави. Йому нерідко пропонували вигідну роботу тренером за кордоном, однак він завжди казав: «Я ніколи не підніму прапор іншої країни, ніколи і — крапка!» «Разом із цим він був дуже добрим і щедрим до людей. У нього була чиста душа. Олексій настільки потужно випромінював живу енергію, що друзі згадують, як від спілкування з ним з’являлася сила, запал і бажання жити, хоч би як важко було. Він із тих унікальних людей, що його один раз побачиш і пам’ятаєш усе життя», — розповідає Анастасія, дружина загиблого. Олексія Васильовича любили і його вихованці, для яких він був не просто тренером, а другим батьком, наставником і другом. Бокс був для нього і роботою, і хобі. В… | 39 років | 03.08.1982 | 23.03.2022 | 1982-08-03 | 2022-03-23 | /app/storage/irpinmem/pages/d/dzhunkivskiyov.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| efimenkoav | https://irpinmemory.org/p/efimenkoav/ | Єфіменко Анна Валеріївна | civilian | 35 років | 28.12.1988 | 25.04.2022 | 1988-12-28 | 2022-04-25 | /app/storage/irpinmem/pages/e/efimenkoav.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||
| eliseevmm | https://irpinmemory.org/p/eliseevmm/ | Єлісєєв Микола Миколайович | civilian | Народився 31 березня 1953 року в Луганську. Однак дитинство минуло в Ірпені, куди родина Єлісєєвих переїхала відразу після народження сина. 69-річний Микола Єлісєєв загинув 22 травня 2022 року. Освіта: навчався в ірпінській загальноосвітній школі № 2, затим закінчив енергетичний технікум. Працював у Києві на авіазаводі, де займався налагодженням апаратури. Одружився, його дружина також працювала у столиці, хіміком в Інституті проблем екології і енергозбереження. У 1977 році в сім’ї народилася донька Катерина, єдина їхня дитина. Микола Миколайович вів тихе, спокійне життя. Окрім роботи й домашніх справ охоче займався фотографією — любив фотографувати людей і природу. Добре знався на фототехніці, мав кілька фотоапаратів, власноруч проявляв плівку. Коли в Україні почалося повномасштабне вторгнення, він перебував в Ірпені. Попри дуже неспокійну й небезпечну ситуацію в місті, яке день за днем із важкої артилерії знищували росіяни, не хотів нікуди виїжджати, говорив, що тут його оселя і він не готовий її залишити й шукати куток по чужих людях. Тож хоч як донька просила батька евакуюватися, він твердо стояв на своєму, хоч і мешкав у квартирі на четвертому поверсі. Микола Миколайович навіть у важких умовах давав собі раду, наважувався виходити в місто, аби отримати гуманітарну допомогу — продуктові набори. Щоправда, зв’язок із ним був дуже слабкий, не завжди до нього можна було додзвонитися, аби пересвідчитись, що з ним усе гаразд. На превеликий жаль, побоювання рідних не виявилися безпідставними. Зі слів доньки Катерини, батько загинув під час бомбардування фосфорними бомбами. Тоді влучило в його дім, постраждали сусіди, квартира яких згоріла разом із ними (трагедія сталася так швидко, що бідні люди не встигли навіть вибратися з вогню). Подібна доля спіткала й Миколу Миколайовича, хоча подробиць того, як це сталося, рідні й досі не мають. «Мені зателефонували, що батько зі старенькою жінкою лежать на вулиці, чорні, обвуглені. І ніхто їх не ховає, бо немає такої можливості», — розповідає Катерина. Тіла загиблих пролежали… | 69 років | 31.03.1953 | 22.05.2022 | 1953-03-31 | 2022-05-22 | /app/storage/irpinmem/pages/e/eliseevmm.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| eroschenkoos | https://irpinmemory.org/p/eroschenkoos/ | Єрощенко Олександр Сергійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Єрощенко Олександр Сергійович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Єрощенко Олександр Сергійович.jpg"] | military | Народився 4 жовтня 1982 року в родині військового моряка. 32-річний Олександр Єрощенко загинув 14 лютого 2015 року у бою під Дебальцевим. Перші 10 років життя Олександр Єрощенко провів у Калінінградській області, часто з родиною переїздив по військових містечках. 2000 року призваний на строкову службу, навчальний центр молодшого командного складу в місті Бориспіль, демобілізувався молодшим сержантом. Два роки був військовослужбовцем за контрактом. До військового інституту не потрапив — за станом здоров’я. 2003 року в родині Олександра народилася донька Ганна, він полишає службу за сімейними обставинами. 2008 року закінчує історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, історик-правознавець. Із 2009 року працює вчителем історії, у ЗОШ смт Коцюбинське. 2010-го стає науковим співробітником Центрального музею Збройних сил України; збирає документи для захисту кандидатської роботи. Працював у музеї до 2011-го. Учасник Революції Гідності. Із квітня 2014-го — доброволець, служив у 2-му добровольчому батальйоні Національної гвардії. Із вересня 2014-го — навідник, 95-та окрема аеромобільна бригада. 14 лютого 2015-го загинув у бою під Дебальцевим. Під час штурму російськими терористами українських позицій Олександр кинувся рятувати пораненого побратима, не помітивши одну з вогневих точок противника. Хоча й був у бронежилеті, куля пройшла з боку. Без Олександра лишилися мама, брат, 11-річна донька Ганя. Похований в місті Ірпінь на Алеї пам’яті захисників України. За особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). | 32 роки | 04.10.1982 | 14.02.2015 | 1982-10-04 | 2015-02-14 | /app/storage/irpinmem/pages/e/eroschenkoos.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| evichvm | https://irpinmemory.org/p/evichvm/ | Євич Віталій Миколайович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Євич Віталій Миколайович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Євич Віталій Миколайович.jpg"] | military | Євич Віталій Миколайович народився в смт Криве Озеро (Друге), що в Миколаївській області. Зростав у дружній, люблячій його родині з батьками, старшою сестрою, бабусями та дідусями. Його дитинство було веселим, безтурботним, сповнене незабутніми подіями поруч з рідними та друзями. Середню освіту отримав у Кривоозерській загальноосвітній школі № 2, по закінченню школи вступив до Кривоозерського професійного аграрного ліцею, де здобув середню спеціальну освіту. Продовжив навчання у Миколаївському національному університеті ім. Сухомлинського на факультеті фізичної культури та спорту. У 2004 р. був призваний на військову службу і ніс її у в/ч А1656, а вже у 2005 р. звільнений в запас. Після демобілізації деякий час проживав і працював в Одесі. В рідному селі познайомився зі своєю майбутньою дружиною, яка приїздила до бабусі і дідуся на канікули та свята і вже у 2009 р. переїхав до м. Ірпінь-на батьківщину майбутньої дружини. Працював, освоїв нову для себе професію- прохідник підземних робіт. Рік 2011 для Віталія був найщасливішим – він одружився і невдовзі став татом: «Щастю нашому не було меж, щасливі роки життя разом, поряд коханий чоловік, найкращий матусик (так донька називала татка), який обожнював нас. Ми мешкали в нашому мальовничому Ірпіні. Віталій багато працював, задовольняв всі необхідні потреби нашої молодої сім’ї. Згодом завели песика, про якого він мріяв. Це був пес породи амстафф за кличкою Ірма. Як тільки з’являвся вільний час, ми відразу ж відправлялися до рідного села мого чоловіка. У родині Віталія завжди панувала любов, підтримка, кожна зустріч з рідними була, як свято. Віталій був порадником для своєї великої родини. Навіть коли було тяжко самому, він завжди вислуховував кожного, допомагав, підтримував рідних, друзів, був добрим, чесним, щедрим, цілеспрямованим, усміхненим, працьовитим, мужнім, мав чудове почуття гумору.Захоплювався мотоциклами та риболовлею. До роботи ставився дуже відповідально, професійно, був чудовим спеціалістом в облаштуванні підземних комунікацій. Колеги поважали і цінувал… | 37 років | 18.05.1986 | 26.01.2024 | 1986-05-18 | 2024-01-26 | /app/storage/irpinmem/pages/e/evichvm.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| evtushenkovm | https://irpinmemory.org/p/evtushenkovm/ | Євтушенко Володимир Миколайович | civilian | – | 65 років | 29.06.1956 | ... | 1956-06-29 | /app/storage/irpinmem/pages/e/evtushenkovm.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||
| fedanv | https://irpinmemory.org/p/fedanv/ | Федан Валерій | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Федан-Валерій.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/03/Федан-Валерій.jpg"] | military | 72-га ОМБ | Валерій Федан героїчно загинув 11 серпня 2017 року піл час виконання бойового завдання поблизу м. Андріївка Донецбкої області. | 21 рік | 21.05.1997 | 11.08.2017 | 1997-05-21 | 2017-08-11 | /app/storage/irpinmem/pages/f/fedanv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| fedorenkozi | https://irpinmemory.org/p/fedorenkozi/ | Федоренко Зіновій Іванович | civilian | “Народився в с. Сидорово Кузнецького району Кемеровської області. 87-річний Зіновій Федоренко помер від серцевого нападу під час окупації міста російськими військами. Освіта: спочатку навчався в семирічній школі села Ільїнське Кузнецького району Кемеровської області. Потім у середній школі № 52 м. Сталінська (Новокузнецька) Кемеровської області (закінчив із золотою медаллю). У 1957 році закінчив Новосибірський інститут інженерів залізничного транспорту, за спеціальністю «Шлях і колійне господарство», кваліфікація — інженер шляхів сполучення, будівельник. Отримав диплом із відзнакою. Дочка Зиновія Івановича Світлана, розповідає: «Дитинство мого батька було непростим. Коли він навчався в школі, жили в землянці, було, як то кажуть, і холодно, і голодно. Утім, це не завадило йому закінчити школу повним відмінником. Батьківська золота медаль була для мене “дороговказною зіркою” в навчанні, я часто заглядала в шафу, де вона зберігалася, тримала її в руках і мріяла теж закінчити школу з такою ж відзнакою. Батько розповідав, що інститут обрав за принципом, де було повне державне утримання (проживання, харчування, одяг). Свою трудову діяльність він розпочав у 1957 році з посади дорожнього майстра з капітальному ремонту Новокузнецької дистанції колії Західно-Сибірської залізниці, а вже через три роки був призначений заступником начальника Новокузнецької дистанції колії. З 1966 року по 1973 рік працював начальником відділу колії Новокузнецького відділення Західно-Сибирської залізниці, головним інженером Новокузнецької дистанції колії. Мої спогади дитинства — батько в овчинному кожусі і валянках, а ще були собачі унти, які він часто вдягав узимку, коли хурделиця й буран замітали колію. У 1973 році йому запропонували роботу в Бучі. Ми переїхали жити в Україну. Батько почав працювати в Будівельному управлінні № 146 тресту транспортного будівництва “Південзахідтрансбуд”. За рік став заступником начальника БУ № 146, пропрацював на цій посаді майже 20 років. У 1986 році брав участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (лікві… | 87 років | 27.12.1934 | 15.03.2022 | 1934-12-27 | 2022-03-15 | /app/storage/irpinmem/pages/f/fedorenkozi.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| fedoroveg | https://irpinmemory.org/p/fedoroveg/ | Федоров Євген Георгійович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Федоров Євген Георгійович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Федоров Євген Георгійович.jpg"] | military | Народився 8 травня 1978 року в Ірпені. 44-річний Євген Федоров загинув 19 серпня 2022 року. Привезли Євгена до Ірпеня військовики на двох машинах із Чортківського району під Тернополем. Освіта: школа № 17, фінансово-економічний коледж, закінчив чотири курси, вчився на бухгалтера. Служив в армії, набув спеціальності мінера-сапера. Євген не був одруженим. Завзято грав у футбол в одній із любительських команд у Києві. Був людяним: коли до нього зверталися за поміччю, відкладав свої справи і летів на допомогу. Зокрема, відвозив до лікарні, провідував, підгодовував. Дуже мріяв створити сім’ю і прагнув бути щасливим. Працював на різних роботах, але справдився як пекар. Любив читати книжки, особливо фантастику і про війну. Мати і син Федорови в березні двічі виїжджали з Ірпеня і поверталися. Та розбите житло і смертельна небезпека врешті спонукали ґрунтовно тікати. Надія Станіславівна зателефонувала до знайомої у Львівській області. 27 березня син і мати приїхали в село Пчани Стрийського району (Жидачівська територіальна громада). 28 зареєструвалися в сільській раді. Невдовзі Євгену вручили повістку. Коли йшли в Жидачеві до військкомату, мати відчула, що сина скоро не побачить. А син не панікував. Мати сказала: «Женю, я зайду і поговорю, у мене інвалідність 2-ї групи. Вони не мають права тебе від мене відривати». Та коли підійшли до військкомату, син мовив: «Стій тут, не заходь, я піду сам». За пів години вийшов і повідомив: «Я йду служити, я все підписав». 4 квітня Євгена забрали до війська. Мати посадила сина в автобус із мобілізованими, на прощання дала іконку. Це були останні хвилини, коли його бачила. Потім він зателефонував: «Мамо, я думаю, що в тебе вистачить розуму не їхати кудись і не шукати мене». Євген ніколи не хвалився, та якось, піднесений, зателефонував: «Мамо, ти можеш мною пишатися й ходити з високо піднятою головою». «Певно, розмінували щось серйозне», — подумала мати. Загалом Євген майже нічого не розповідав, іноді просто віджартовувався. Служив, зокрема, у Кам’янець-Подільському. Через п’ять місяців … | 44 роки | 08.05.1978 | 19.08.2022 | 1978-05-08 | 2022-08-19 | /app/storage/irpinmem/pages/f/fedoroveg.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| fesiukdv | https://irpinmemory.org/p/fesiukdv/ | Фесюк Денис Вікторович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Фесюк-Денис.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Фесюк-Денис.jpg"] | military | 110 ОМБр ЗСУ | 110-та ОМБр. Молодший лейтенант, командир механізованого взводу. Народився в Києві. 36-річний Денис Вікторович загинув біля н. п. Очеретине Покровського району Донецької області під час несення військової служби. У 18 років разом із мамою та сестрою переїхав до м. Ірпінь. Тут він одружився та проживав разом із сім’єю. До мобілізації працював торговим представником. Його любили та поважали як колеги, так і клієнти. Був мобілізований до лав ЗСУ 17 жовтня 2023 р. Спочатку пройшов базову військову підготовку, а потім розпочав навчання на офіцера. У березні 2024 отримав звання молодшого лейтенанта та посаду командира механізованого взводу в 110-й ОМБр. Був дуже старанним та відповідальним, окрім основного навчання ще проходив додаткові курси та мав сертифікати інженера БПЛА (базовий курс), а також фахівця із застосування технологій в умовах війни та випускника курсів надання першої домедичної допомоги в умовах війни. Денис був добрим, гарним, оптимістичним, веселим, надійним, правильним, відданим. Обожнював спорт. Вів здоровий спосіб життя, активно займався футболом. Дуже любив свою сім’ю і рідних. Був зразковим сином, братом. Завжди переймався благополуччям своїх рідних. Був люблячим, турботливим татом і коханим чоловіком. Завжди поспішав додому і весь вільний час проводив із сім’єю. Любив робити сюрпризи і радувати дружину та діточок. На момент мобілізації старшій доньці було 6 років, а молодшій тільки виповнився рік. У 2024 р. він разом із дружиною чекали на третю дитину. Мріяв про сина, і був упевнений, що цього разу буде саме син. Та не встиг дізнатися навіть статі дитини. Його життя трагічно обірвалося 5 травня 2024 біля н. п. Очеретине, Покровського району, Донецької області. Денису назавжди 36 років. Письменниця Ірина Говоруха додає про Дениса: «Опівночі прокинулася від страшного. Наснилося, ніби стояла біля вікна з дитиною, а над головою — винищувачі. Гостродзьобі, оскаженілі. Мить — і вже з потвори полетіли не то кулі, не то яйця. Одна з куль влучила в їхній будинок, і мати з дитиною полетіли в прірву. На го… | 36 років | 13.02.1988 | 05.05.2024 | 1988-02-13 | 2024-05-05 | /app/storage/irpinmem/pages/f/fesiukdv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| filipenkor | https://irpinmemory.org/p/filipenkor/ | Філіпенко Руслан Олегович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/02/01-Філіпенко.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/02/01-Філіпенко.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/02/02-Філіпенко.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/02/03-Філіпенко.jpg", "https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2026/06/Філіпенко-Руслан-4.jpg"] | military | ДФТГ | Руслан Філіпенко героїчно загинув 07 березня 2022 року під час виконання бойового завдання в населеному пункті Гостомель Бучанського району Київської області. Філіпенко Руслан Олегович Проходив службу патрульним поліцейським в Бучанському РУП ГУНП в Київській області Мама Руслана, Філіпенко Валерія Юріївна, розповідає: «Руслан народився на Донеччині, в невеличкому місті Харцизьк, де навчався у середній школі №22. В 2012 році переїхав з родиною в Київ, де продовжив навчання в ЗОШ №70. В 2016 році вже проживав в м. Ірпінь, де і закінчив 11 класів ЗОШ №1 та вступив до Національної академії внутрішніх справ України. Руслан був дуже активним хлопчиком, змалечку цікавився зброєю, займався спортом, мав багато друзів, в підлітковому віці став цікавитись машинами, мріяв про власну, яку отримав на 20-річчя у подарунок. Дуже любив тварин. Коли переїжджали в нову квартиру в Ірпені, однією з умов Русіка було завести котика, якого він невдовзі приніс додому, назвавши Сєвастьяном, скорочено Сєва. Інтереси Руслана були різнобічними, проте більшу частину часу служба в поліції – це наряди, відпрацювання, чергування тощо. Руслан був дуже світлим, позитивним та добрим хлопцем, з підвищеним почуттям справедливості та чудовим почуттям гумору. Він ніколи не відмовляв друзям у допомозі, вмів брати відповідальність на себе, і всі проблеми вирішував сам. Жив, як і всі, будував плани на майбутнє. В 2020 році зустрів своє справжнє кохання. 25 лютого 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну, Руслан евакуював свою родину та дівчину на Закарпаття. І перед поверненням в Ірпінь, ставши на коліно, зробив коханій пропозицію руки і серця. Він тоді мені сказав: «Мамо, це моя майбутня дружина, бережи її та піклуйся про неї». На шляху до Ірпеня, на Житомирській трасі, машину Руслана зупинили військові ЗСУ і повідомили, що далі їхати неможна через активні бойові дії під смт Макарів. Це трапилося 28 лютого 2022 року, саме тоді мій син разом з двома своїми друзями, Баранцем Артуром та Ященко Олексієм приєдналися до військово… | 22 роки | 12.01.2000 | 07.03.2022 | 2000-01-12 | 2022-03-07 | /app/storage/irpinmem/pages/f/filipenkor.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||
| fitskalinetsvv | https://irpinmemory.org/p/fitskalinetsvv/ | Фіцкалинець Василь Васильович | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Фіцкалинець Василь Васильович.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2025/04/Фіцкалинець Василь Васильович.jpg"] | military | 53 -тя ОМБр , с тарший сержант, командир взводу роти снайперів, розвідник. Народився Василь Васильович 11 жовтня 1974 року в селі Старе Давидково Мукачівського району Закарпатської області. Загинув 41-річний Василь Васильович 31 травня 2016 року в селі Зайцеве, що в Бахмутському районі Донецької області від кульового поранення. До лав Збройних сил України (Указ Президента України № 15/2015 від 14.01.2015 року) Василь Фіцкалинець був мобілізований у липні 2015 року. У жовтні 2015 року вже обіймав військову посаду інструктора на Яворівському полігоні, періодично відвідуючи зони воєнних дій на Сході країни, де проходила Антитерористична операція. Тут Василь Васильович бував як інструктор і консультант, бо мав високий рівень професійної підготовки. У квітні 2016 року був призначений на посаду командира відділення взводу снайперів 53-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Місцем дислокації бригади у квітні-травні 2016 року було село Зайцеве, що в Бахмутському районі Донецької області. Саме тут, у селі Зайцеве, обірвалося життя Василя Васильовича — куля найманця зупинила життя патріота і хороброго воїна. Похований на Бучанському міському кладовищі на Алеї Слави. Фіцкалинець Василь Васильович нагороджений медаллю «Захисник Батьківщини», нагрудним знаком «За вірність народу України» І ступеня, за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України, вірність військовій присязі — орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), відзнакою «Почесний громадянин міста Ірпінь». Місцем проживання родина Фіцкалинець (два сини і донька, їхня матір) обрали місто Ірпінь. | 11.10.1974 | 31.05.2016 | 1974-10-11 | 2016-05-31 | /app/storage/irpinmem/pages/f/fitskalinetsvv.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||
| frizorenkob | https://irpinmemory.org/p/frizorenkob/ | Фризоренко Борис | https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Фризоренко-Борис-first.jpg | ["https://irpinmemory.org/wp-content/uploads/2024/08/Фризоренко-Борис-first.jpg"] | civilian | Борис Фризоренко народився 01.08.1976 року і мешкав в Ірпені. Працював кабельником-спаювальником в “Гарант-Енерго”: займався установкою, ремонтом і монтажем ліній електропередач. 15 березня 2022 року Борис Фризоренко отримав важкі поранення під час ворожого мінометного обстрілу міста Ірпінь, коли він із сусідом намагався поховати іншого сусіда. Не отримавши належної медичної допомоги, 45-річний чоловік помер наступного – 16 березня – дня від втрати крові. Був пхований сусідами на подвір’ї. У мирний час Борис з родиною і друзями любив відпочивати на березі Дніпра. Був завзятим рибалкою та мисливцем. Бориса пригадують відповідальним та завжди готовим прийти на допомогу, називають гарним сім’янином і товариською людиною. «Він був чуйним, безвідмовним, добряком. Дуже любив готувати, випікати щось. Любив квіти – і садити, і дарувати без приводу», – розповіла знайома родини Ксенія Новак. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Борис не хотів виїжджати з Ірпеня. Казав: «Тут мій рідний дім, поховані батьки». За словами сестри Олени, Борис хотів записатися до тероборони, однак його не взяли через брак зброї. «Він був хорошим братом, дядьком, встиг стати двоюрідним дідом. Усю свою любов Борис віддавав похресницям, племінницям, моїй онучці. Він вишивав хрестиком, багато своїх робіт дарував. Брат мав кицьку Маргаритку. Вона – єдине живе, що від нього залишилося. Зараз мешкає у нас. Я ж залишилась тепер без брата і батьків», – розповіла сестра Олена. У Бориса Фризоренка залишилися сестра, племінниці та хрещениці. | 45 років | 01.08.1976 | 16.03.2022 | 1976-08-01 | 2022-03-16 | /app/storage/irpinmem/pages/f/frizorenkob.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||
| garanchuko | https://irpinmemory.org/p/garanchuko/ | Гаранчук Олександр | civilian | – | ... | ... | /app/storage/irpinmem/pages/g/garanchuko.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | ||||||||||||||
| garaninasp | https://irpinmemory.org/p/garaninasp/ | Гараніна Світлана Петрівна | civilian | Народилася 29 серпня 1938 року на… пароплаві, коли той стояв на пристані міста Перм. Так і зареєстрована — «народилася в Пермі». 83-річна Світлана Петрівна померла 22 березня 2022 року в Ірпені від розриву серця внаслідок інтенсивних обстрілів міста. Освіта: навчалася в місцевій школі № 110. Затим, на початку 1960-х років, закінчила Куйбишевський інженерно-будівельний інститут (факультет проєктування громадянського будівництва), здобувши фах інженера-кошторисника. Під час народження Світлани батьки — Петро Михайлович Петухов та Валентина Олексіївна пливли із Монголії до Саратова, де мав продовжити службу батько (військовослужбовець, майор). Дитинство Світлани Гараніної минуло в місті Куйбишев (росія). Як і багато молоді того часу, після навчання подалася працювати на велике будівництво — освоювати Камчатку. Там і познайомилася з майбутнім чоловіком Валентином Григоровичем Гараніном. Він був моряком торгівельного флоту. Разом прожили близько 5-ти років. У 1967 році в подружжя народився син Всеволод. Через рік після його народження пара розлучилася. І Світлана Петрівна вже ніколи не виходила заміж, присвятивши себе сину та роботі. Жінка з дитиною повернулася до родини в Куйбишев, де влаштувалася працювати в «Военпроект», який тоді займався проєктуванням будівництва аеродромів. Із робочими питаннями часто їздила у відрядження в Київ, Кишинів та інші міста тодішнього радянською союзу. Одного разу під час такого відрядження в Київ їй запропонували перевестися, розуміючи, наскільки вона чудовий спеціаліст. Світлана Петрівна погодилася. І в 1982 році разом із сином перебралася до Києва, де впродовж багатьох років працювала в Центральному проєктному інституті Міноборони України головним спеціалістом відділу кошторису. Але навіть після настання пенсійного віку продовжила трудовий шлях — керівництво цінувало досвід і вміння Світлани Гараніної і не поспішало її відпускати, запропонувавши альтернативну роботу вже у приватній сфері. Тож на роботі жінка була стільки, скільки дозволяло здоровʼя. Незадовго до повномасштабного вт… | 83 роки | 29.08.1938 | 22.03.2022 | 1938-08-29 | 2022-03-22 | /app/storage/irpinmem/pages/g/garaninasp.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 | |||||||||||
| gavrukom | https://irpinmemory.org/p/gavrukom/ | Гаврук Олександр Миколайович | civilian | Олександр Гаврук народився 18 грудня 1973 року в Києві. 48-річний Олександр Миколайович загинув 6 березня 2022 року в Ірпені внаслідок розстрілу російських окупантів. У чотирирічному віці втратив батьків і разом зі старшою сестрою опинився в дитбудинку. Олександр здобув фах столяра. Дуже любив свою справу. Останнім часом працював будівельним столярем у державній установі «Держгідрографія». «Він ще в дитбудинку виявляв здібності до столярської справи, тому йому запропонували навчатися в на той час професійно-технічному училищі в Києві. Усе життя після цього він працював за спеціальністю. Квартиру також облаштовував своїми руками», — пригадала колишня дружина загиблого Лариса. Олександр Гаврук любив їздити на скутері, зустрічатися з друзями на природі, подорожувати, займатися спортом. Напередодні повномасштабного вторгнення він переїхав у нову квартиру в Ірпені. Покидати місто під час наступу російських військ на Київщину не хотів, думав, що там буде потрібна його допомога. 6 березня 2022 року російські військові танками заїхали на територію житлового комплексу «Грін Ярд» в Ірпені. Там мешкав 48-річний Олександр Гаврук. Окупанти виламали двері в квартирі чоловіка, вивели його у двір та розстріляли. «В Ірпені він загалом бував часто, бо купив квартиру, робив ремонт. Якраз перед вторгненням переїхав, замовив меблі, усе купив… Після кількох днів окупації звʼязок із ним зник. Ми з сестрою Олександра шукали його. Уже після звільнення Київської області від окупантів сусід із будинку розповів, що бачив його убитим», — розповіла Лариса. В Олександра Гаврука залишилися донька Катерина та сестра Любов. Джерело: https://www.victims.memorial/people/oleksandr-havruk | 48 років | 18.12.1973 | 06.03.2022 | 1973-12-18 | 2022-03-06 | /app/storage/irpinmem/pages/g/gavrukom.20260725T181216Z.html | 1 | 2026-07-25T18:12:17.987267+00:00 | 2026-08-15T22:42:45.291667+00:00 |
Advanced export
JSON shape: default, array, newline-delimited, object
CREATE TABLE people (
slug TEXT PRIMARY KEY, url TEXT,
name TEXT, name_override TEXT, photo TEXT, photos_json TEXT,
category TEXT,
call_sign TEXT, rank TEXT, position TEXT, unit TEXT,
place_of_birth TEXT, place_of_death TEXT,
awards TEXT, bio TEXT, age TEXT,
dob TEXT, dod TEXT, date_of_birth TEXT, date_of_death TEXT,
fields_json TEXT, raw_html_path TEXT, hydrated INTEGER DEFAULT 0,
first_seen TEXT, last_seen TEXT);
CREATE INDEX idx_people_hydrated ON people(hydrated);
CREATE INDEX idx_people_date_of_death ON people(date_of_death);